Каталог файлов



А суниці пахнуть
16.07.2013, 14:30
      За вікном автобуса ошкіряючись облупленими боками, пропливають порослі на маківках чуприною чагарників, го­рби. Роздряпують свої пащі, наповнені до половини синявою вічних сутінків, глибокі ущелини. Дорога петляючи поміж ними каскадом водоспаду стікає з-під небесся у зелену вакха­налію рівнин і срібною павутинкою, нанизуючи бусинки сіл, тчеться за обрій. Пасажири, після перших кілометрів галасливого збудження, розмов, уже втихомирились. Хто зануривсь у читання, хто бореться зі сном, а дехто, заглиби­вшись у себе, витає думками десь далеко звідси. Я дивлюсь за вікно на розкидані у розлогих долинах подільські, здебільшого цегляні під шифером та бляхою хат­ки, які потопають у молочних озерцях садків і думаю, що, незважаючи на економічні негаразди, село, як дехто твердить у парламенті, не гине. Воно живе, працює і житиме. Ось уже двічі, відколи в'їхали з міста попадались у селах вкриті бре­зентом шатра з продовгастими столами й надписами над за­маєними брамами: «Молодій парі — многая літа!» Закипає і політичне життя. Уже відшуміли перші перед­виборні баталії. Щасливчики, зібравшись незабаром у сто­лиці, знову обіцятимуть світле майбутнє і, заброньовані ман­датом недоторканості, спокійно розкрадатимуть та розвози­тимуть по заграницях те, чого ще не вивезли їхні попередни­ки. Та й ми, прості смертні, колись такі послушні, привітні, щирі, доброзичливі втрачаємо, разом з надією на справедли­ве суспільство, нахили до сумлінної праці й собі норовимо обмахлювати ближнього. Воістину справджуються слова апостола Павла про те, що «останніми днями настануть тяж­кі часи. Будуть люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумі­лі, батькам не слухняні, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, маючи вигляд благочестивих, пролазитимуть до хат і зводитимуть жінок гріхами обтяжених». Он і Юлька — гірська сарнонька, з якою навіть пачки солі не з'їли, ведена усякими пожадливостями, втекла від мене зі своїм смалкобровим спекулянтом, чи то пак — бізнес­меном, помахавши на прощання рукою крізь опущене віко­нечко «Мерседесу». — Гей, де твої очі, небораче! — застерігав батько від пок­вапливого рішення одружитися з малознайомою дівчиною. — То мішура. сухозлітка, а ти під це заглянь, добре роздивись... І хоча з дитинства мене учили слухатись старших, тим більше родичів, я, чи не вперше ослухавсь і всупереч їхній волі подався услід, як я гадав своїй долі, у далекі гори... Автобус долаючи спуски й підйоми, тягне своє старече механічне тіло й, немов перейнявшись моїм настроєм, нату­жно бурчить, раз-по-раз кашляє від неякісного палива. Кінець травня. Парить як на дощ. Думки помалу зупи­няють круговерть, приємна знемога розтікається по тілу і я, стомлена життям, скривджена коханою жінкою, особа поволі занурююся у дрімотливі і солодкі спомини... Лише вона поставила на підніжку автомобіля оголену вище коліна ледь присмаглу ногу, аби забратись в кабіну вантажівки, я враз усвідомив, що пропав. Буває ж так: жи­веш, крутишся поміж дівчат і жодна тебе не зворушує, не бентежить твою кров, а тут ще навіть не розгледів добре, як полетів у прірву. То був злиток, самородок: в очах відблиск синіх гір, брови — темінь густих борів, волосся — полиск освічених над­вечірнім сонцем жовтогарячих скель. Словом, дитя гір, так пристрасно оспіване в піснях. І ось мені випадає насолоджуватись цим дивом гуцуль­ського краю майже чотири години, заки моє авто долатиме шлях від цього гірського селища до нашого радгоспу. В радгоспі я працюю водієм «летючки» з якої викинули обладнання і використовують для перевезення людей. У мої обов'язки входить щоранку вивозити жінок в поле, в полуднн — обіди, в жнива — ще й підвечірки, а також привозити їх з поля. У про­міжку, авто використовує для оперативного керівництва керуючий. Робота мені подобається: поки жінки збираються механізатори обідають, керуючий керує, я виймаю з багажника книжку й читаю. Слід сказати, що й заробляю незле адже мені платять за дванадцятигодинний день... — Як тебе звати? — запитала красуня, хряпнувши за со­бою дверцятами й, зручно вмостившись, виставила красиві без панчіх ноги. На круглі, з кавовим полиском яблуках ко­лін впали мої очі, котрі я з великим зусиллям підняв. Поміти­вши цей позирк, хитра бестія, не збираюсь, як ото роблять у таких випадках власниці міні, прикритись чим-небудь: паке­том, сумочкою. Вона знала силу їхніх чар і хизувалась, а, можливо, й спокушала. Мені протягом довгого шляху дове­деться управляти автом з тридцятьма людьми в кузові й волів, аби її ноги не відволікали мене. — Тарас. — Я — Юлька! — зміряла вивчаюче. Слід сказати, що я, у порівнянні зі своїми ровесниками, виглядаю надто молодо й ніхто не йме віри, що мені скоро виповниться чверть віку, відтоді як почав коптити небо. — Ти служив у війську, Тарасику? — примружила ласкаво сині очка, закінчивши вивчати мене. — Чотири роки тому як повернувся. — Так багато? — вірить і не вірить. — А дівчат уже знав? Дослідив звідки у них ноги ростуть? — вона розвела й знову стулила підібгані під себе ноги, а мені здалося, що почув, як з тихим шелестом відліпились і знову стулились тугі литки. — Я ще нецілований! — відбувся звичним, і пішов у на­ступ. — А ти шльондра? — Ні. Я теж нерухана... — Сумніваюсь. — Заслужиш — переконаєшся... — А язичок? Воно звісно — голодній кумі... — То захист. Від ласунів. На зіпсований товар не лакомляться... ...У кабіні за спиною спалахнула лампочка і почувся звуковий сигнал. Це означало, що всі нарешті розсілися по­між своїми клунками і можна закривати двері й рушати... Звиклий до рівних доріг я вів авто по звивистих, усипаних галькою вуличках обережно з острахом переживав спокійні мілководні потічки, котрі, під час дощів у горах, стають страшними, й, поки не спадуть води, люди тут бува­ють надовго відрізані одні від одних. — Я ще запримітила тебе три тижні тому, коли ти приво­зив керуючого вербувати наших жінок. Вже тоді подумала собі, якщо там, у вашому радгоспі, хлопці такі янголятка, як ти то також завербуюсь і поїду на сезон... Вважай, що через тебе я це зробила... — Скільки тобі літ? — Шістнадцять. — І як тебе мати тільки пустила в такий далекий світ? — Вона не пустила. — Ти що — втекла? — Та ні! — сміється. — Вона зі мною, вірніше я з нею їду. Вона там, у кузові... Так ми познайомились... Поки жінки проривали буряки, я мав змогу кожен день милуватись Юлькою. Коли ж вони поїхали до другого са­пання додому — час для мене зупинився. Я твердо вирішив, як тільки повернуться, зразу одружитись. Тим більше, що її мати та й усі жінки ланки ставились до мене доброзичливо й інакше як зятем не називали. З їхньої легкої руки я отримав прізвисько «зятьок грабівський» — по назві їхнього села Грабівка. Коли я вдруге поїхав за ними, зразу запропонував Юльці, як мовиться, руку й серце. — Підрости ще трохи, — чомусь згусла синька очей. |— Довго? — Бодай до осені... Під осінь я довідався, що у нецілованої Юльки є чотирьохрічна донечка. Я ж, маючи її незайманкою, вівся як і личить закоханому. Хоча це відкриття приголомшило, однак спинити мене не могла вже ніяка сила — я вперто пхав голову у петлю. Довідавшись про мій намір одружитись на покритці, батько що ще ранньою весною застерігав мене, лише скрушно зітхнув: — Чия не казав тобі сину? Мати впала в істерику... Я ж не відступився. ...Автобус почав різко гальмувати і я розплющив очі; серед поля, на перехресті доріг, стояли дві молоді вродливі жінки й з вдячністю продавали водієві зуби. Я криво посміхнувся. Стояли б отут дві селянки з обві­треними обличчями, грубими натрудженими руками та посі­даними литками, котрим нагально треба добратись до міста, можливо й до хворого, водій навіть оком б не моргнув, аби зупинитись. Ех, метелики, метелики! Чого нас так манить полумінь вогню? Тим часом пасажирки увійшли у салон. Однакові зрос­том і віком, у решті були повними антагоністками: крига і пломінь, день і ніч, місто і село. Білява, з добре розвинутими формами тіла, повними й високими грудьми, красивими но­гами нагадувала модель, котра щойно зійшла з екрану теле­візора: над синькою очей — золотисті стрілки брів, круглі пу­хкі й червоні, немов спілі вишні, губи. Попутниця формами тіла, мов близнючка, була схожа на білявку. Решта — конт­раст: чорне густе волосся заплетене у косу й викладене на го­лові короною, чорні, як терен очі, крупні мазки чорних брів, смагляве, правильної форми лице, що не знало пудри, соко­виті, без помади губи, смагла шия, руки та ноги зливались з сарафаном кольору праженої муки. Вона окинула швидким оком салон, байдуже ковзнула по вільному біля мене місці, по моїй напівсонній мармизі, й ступила у вузький прохід по­між високих спинок крісел у несвіжих, колись білих ковпа­ках. Білява, подарувавши водієві чарівну усмішку, взяла зда­чу, ступнула за чорнявкою, глипнула на мене й у блакитному затягнутому імлою оці, зблиснула лукава скалка. Опікшись раз на молоці, я ніяк не зреагував на це. — Отут? — дзвінким сопрано запитала чорнява. Я ледь не озирнувся, чомусь мені здавалось, що голос у цієї темноволо­сої жіночки повинен бути низьким, соковитим. — Гаразд, — приємним контральто погодилась білявка. Вони якусь мить вовтузились у мене за спиною, зручно умощаючись на сидіння. У ніс вдарив сильний пах парфум, а слід за ним розливсь ніжний аромат спілого літа запах суниць. Цей запах був таким несподіваним у цю ранню весняну пору, що я таки озирнувся на мить: білявка вийняла з сумки невеличкий кульок ягід і поклала собі на коліна. — Аби не пом'ялись, — припустив я. — Везе комусь... — Тепер слухай далі. Стемніло, коли Василь добрався до свого будинку... Я, милуючись приємним грудним голосом, нашорошив вуха. — Сів у ліфт, проїхав третій поверх, як враз не стало світла і ліфт застряг. Почалась година економії. Василь сів собі у куточку ліфта, що завис десь поміж поверхами й задрімав. — Оце, — розповідав мені,— сплю не сплю, коли вира­зно чую голос своєї жінки, що напівшепоче до когось: — Я голублю його, кажу «милий мій, любий», а сама ні­би жаби ковтаю... Не кохаю я його, розумієш? — Тоді розлучись з ним! — радить трохи хриплуватий чо­ловічий голос. — Розлучитись... І що — ти зі мною одружишся? — Звичайно ні. Я візьму собі дівчину... А ти радій з того, що маєш... Василь розплющив очі, стріпнув головою, якусь хвилю лупав очима, заки зрозумів де він знаходиться, коли це раптом справді чує голос своєї Ксені. — Ну досить! Довів мене до четвертого поверху й повер­тайся. — Ще один єдиний поцілунок. — Ні, ти минулого разу залишив «засос». Я заледве від­брехалась перед Василем... Ой! Та ні — досить! — роздався звук перерваного поцілунку й різкий видих жінки. — Тепер справді все! Біжи собі геть... А я лечу, бо мій вже мабуть заждався, ще запідозрить щось... Завтра зателефоную. — Ввечері знову підемо до мене? — А куди ж іще? У мене курси з англійської. Двічі на ти­ждень, — засміялась так єхидно, що у Василя морозець пішов поза спиною. — І твій у це вірить? — Звичайно вірить, олух царя небесного! От повезло мені, — зітхнула на повні груди... Роздався звук ще одного поцілунку, пролунали кроки: важкі й гулкі униз, швидкі й дрібні вгору... Десь через півгодини подали струм. Василь, приголомшений зрадою дружини за цей час перегорів і зайшов у кім­нату бадьорим, спокійним. — О, милий мій! — усміхнулась Ксеня. — Де це ти так за­барився? Я вже почала хвилюватись — це так не схоже на те­бе. Стій, чи не завів собі часом якої любки? — Ще не завів, — посміхнувся, але не підійшов, не поцілував, як це робив завжди, а роздягаючись кинув через плече, —зате також записався на курси англійської мови. — На курси? —не то повірила, не то ні, й поквапилась на кухню, де на плиті вже щось шкварчало. Взувши кімнатні тапочки й причесавшись до дзеркала, Василь ступив за нею. — Знаєш, на курсах навіть дуже цікаво! — сьогодні ми, наприклад, розучували казочку про олуха й царя небесного... До речі, ти не скажеш як буде англійською «олух»! — У моєї Ксеньки, — розповідає далі Василь здригнулись плечі, вона, немов закам'яніла. На сковороді щось пригоряє, а вона цього не бачить. — Як, уже більше півроку відвідуєш курси, — Василь знімає з вогню сковорідку, вимикає газ, — і не можеш перекласти одного слова? Тоді пішов комірчину, виніс валізу, згорнув з шафи все її добро і разом з Ксенею виставив за двері: — Іди, доучуй свою англійську!.. — І що, помирились потім? — Розлучились. А оце одружується вдруге — бере дівчину з села. В оцю суботу весілля, їду дещо допомогти треба... І що характерно, познайомились вони через оголошення... — Через оголошення? — усміхнулась чорнява. — Що тут смішного? — Нічого. Я оце недавно прочитала в газеті про жонато­го чоловіка, котрий тайком від дружини знайомився через оголошення. — І що, вибрав краще? — Найліпшу! — знову засміялась володарка тонкого го­лосу. — Коли настала пора після заочного знайомства зустрітися, він звернувся до товариша, що був холостяком і надав свою квартиру для їхньої зустрічі. У точно призначений час у двері подзвонили, чоловік відчинив двері й остовпів — перед ним стояла його теперішня дружина. — На маєш! Добрий був товариш, що продав! — Товариш тут ні до чого. — Як ні до чого? — Його власна дружина теж шукала пару через газету й була отією дамою з якою він домовився про зустріч... — Оце так сімейка!.. «Скільки ще у світі обдурених, котрі анічогісінького не запідозрюють про амурні справи жінок і вірять отим, споку­шеним змієм, Євам» — подумав я собі. З Юлькою ми розстались по-приятельськи: комерсант — володар «Мерседеса» виявився батьком дитини. Ще за Сою­зу, за кілька днів до весілля, попався на якійсь афері й одер­жав десять літ. Через п'ять літ, коли союз лопнув, як мильна бульбашка, вийшов, зразу попав у рідну стихію й швидко розбагатів. «Міг одружиись на іншій, узяти освічену, артистку яку, чи нерухану, молоденьку дівчину, ан ні! Приперся за Юль­кою!» — досі мене це пече. Невже кажуть правда, що перше кохання то навічно? А Юлька в мене була першою, і я відте­пер приречений побитим псом плентатися до фінішу? Змен­шує гіркоту розрада, що розійшлися мирно і культурно, хоч як це важко було мені зробити. Бо справді, що я міг дати Юльці? За ним вона усе має, навіть більше... І що би мені те­пер не говорили, ким би мене не називали, а я стоятиму на тому, що в недалекому минулому ми все-таки були в основ­ній масі рівними, хоч і бідними, але рівними, й до того меркантильні інтереси засуджувались. Нині насамперед гроші —решта похідне від них... — На щастя, сіл ще не затопив бруд міста, де вже п'ятикласниці займаються любов'ю під час дискотек у вби­ральнях... — Ну й часи настали! Колись покритку виганяли з дому, я знаю одну даму, котра мріє прилаштувати свою доньку ... валютною проституткою... — Пам'ятаєш, нам з дитинства обіцяли зліквідувати різ­ницю поміж містом і селом, і скоро справді зліквідують бо­дай у цьому плані. — Цього не станеться. Бруду у всі часи не бракувало, а любов жила й буде жити. — Боже, про що ти кажеш! Яка любов? Вона давно вме­рла й на могилі хрест зігнив. — Не переч, Неоліно, любов жива! От хочеш розкажу тобі випадок... «А ну—ну, що наповідає оте дитя села» — нашорошую вуха, стараюсь не поворохнутись, нехай собі думають, що мене справді зморив сон і їхні балачки мені десь там. — Постій, ти може пригадаєш по сусідству, навпроти моїх батьків, жив такий тихий непомітний хлопчина? — Не отой, що підвозив нас своїм «Москвичем» до поїзда? — Так. То була послушна й щира дитина. Він працював у колгоспі шофером і коли не попросиш його завжди по­слухає. Знаєш як у селі: є якась корівчина на обійсті, порося —Дмитрик завжди привезе чи то силосу чи жому й ніколи пла­тні не брав. Правда, жили вони заможно: ще й посилки з Ка­нади щомісяця. Словом, нічого не бракувало, й от — забився, через дівчину заподіяв собі смерть. Вірніше через матір свою... Наглянув він собі дівчину з сезонних, з тих, що на об­робіток буряків приїздять і запряг одружитися. Мати його в пасію! — на заброді не дозволю! Що напросився, що намолив­ся — Катерина як скеля. А торік, це було перед самими Зеле­ними святами, коли сапальниці, скінчивши сапати, поїхали додому, він упав перед Катериною на коліна: — Останній раз, мамо, прошу вас: справите мені весілля чи ні? — Ні, ціпіхою! Раз єден тобі кажу, що ні. І ступися мені з очей! — Я ступлюся, але щоби потім не карались і не каялись, — підвівся з колін і пішов. — Біжи, доганяй. Їдь за ними, — крикнула йому вслід. — І можеш звідтам не повертатися... Вранці вийша Катерина до криниці набрати води, а відро не топиться, заглянула в середину й у крик! Там плавав й синок, її одинак! Потім, у «Москвичі», знайшли записку: «Не хотіли, мамо, справити весілля. То похорон, бодай про людське око, мусите зробити!» — Дурний і не мало. — Можливо... Знаєш, я людина віруюча й упевнена, що кожному з нас наперед написано, що має трапитись. Йому, бач, через любов довелось покинути цей світ! — Не через любов, а через людську жадібність. Якби не сватавсь на заїжджій заробітчанці, а на заможній, Катерина не перечила б, ще й би заохочувала до одруження... — Бачиш, Неоніло, над бідною Катериною доля зле і страшно пожартувала: спочатку забрала сина, а потім ще їй помстилась — її вхопив параліч. Вхопив, після того, коли оте чорноброве дівчатко приїхало на похорон до Дмитрика на власній іномарці — на заробітки воно подалось заради, як мо­виться, спортивного інтересу... — Бідна Катерина, — зіронізувала білява. — Не тільки си­на втратила але й багатство! От і вся тут твоя любов... Автобус долав кілометри. Спека не вгасала й лише ле­генький легіт витав у салоні й розносив гострі пахощі суниць. — Не переч. Що ж тоді, як не любов штовхає у руки смерті? Он рік чи може два, у сусідньому селі, трапився поді­бний випадок. Правда, тут не батьки винуваті, а сама дівчи­на... Ходив до неї хлопець десь від восьмого класу, любились, кохались, вона не раз утікала крізь вікно до нього... Проми­нув час, з родичами вже все було домовлено — закінчить одинадцятирічку — зразу весілля... І що ти думаєш? Поїхав її же­них десь там на чергову вахту — він з геологами працював, а коли повернувся — його кохана вийшла заміж за іншого. — А я що кажу! — втішилась білява. — За багатшого? — Не скажу. Цим не поцікавилась... Та слухай, поверну­вся, дізнався, що вона витворила і помстився... — Убив обидвох? — Ні! Повісився на грушці, перед вікном. Перед тим са­мим, крізь котре вона не раз утікала до нього на побачення... Автобус стишив хід. Попереду замаячів пофарбований у синьо-жовтий колір (мазькають тепер ці кольори що треба й не треба) павільйончик зупинки й кілька хатинок, невелич­кого хутірка з дивною назвою «Панталиха». Кажуть, що за­знали тут люди від пана лиха. Що ж зазнаємо від теперішніх панів ми? Автобус зупинився. Балакучі пасажирки вийшли і лише запах суниць ще деякий час витав у нагрітому пекучим сон­цем салоні. Тепер у мене справді почали злипатись очі і став занурюватись у напівсонну дрімоту. «Слава Богу, що в мені вистарчає глузду тверезо сприймати світ, а не вар'ювати, як оті невідомі мені хлопці, що позбавили себе життя. І через що? Через оте зрадливе ще від Адама плем'я? Ну, вибачте, тут треба справді, як це твер­дила білявка, бути повним ідіотом! Я, слава тобі Всевишній, не такий і знайду ще свою Юльку, знайду! Тим часом сон склеплює повіки й, перед внутрішнім зором, пропливають ліфти, сільська криниця, квітуча груша під вікном, далі стелиться розлогий простір суничного по­кропленого, немов бризками крові ясними ягодами, полю. По ньому бредуть кудись за обрій вішальник під руку з утоп­леником, а за ними — отара покинутих, обдурених, розлуче­них. Вони з палаючими очима, з розкуйовдженими чуприна­ми, за помахом високого у червоній сорочці смаглявого, схожого на цигана, красеня, скандують слова ганьби патла­тому племені...Не довго роздумуючи, чавлячи босими ногами стиглі суниці, пускаюсь бігти і я силкуючись наздогнати ко­лону покривджених... 1994р.
Категорія: Мои файлы | Додав: mshanets
Переглядів: 632 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]