За вікном автобуса ошкіряючись облупленими боками, пропливають порослі на маківках чуприною чагарників, горби. Роздряпують свої пащі, наповнені до половини синявою вічних сутінків, глибокі ущелини. Дорога петляючи поміж ними каскадом водоспаду стікає з-під небесся у зелену вакханалію рівнин і срібною павутинкою, нанизуючи бусинки сіл, тчеться за обрій. Пасажири, після перших кілометрів галасливого збудження, розмов, уже втихомирились. Хто зануривсь у читання, хто бореться зі сном, а дехто, заглибившись у себе, витає думками десь далеко звідси. Я дивлюсь за вікно на розкидані у розлогих долинах подільські, здебільшого цегляні під шифером та бляхою хатки, які потопають у молочних озерцях садків і думаю, що, незважаючи на економічні негаразди, село, як дехто твердить у парламенті, не гине. Воно живе, працює і житиме. Ось уже двічі, відколи в'їхали з міста попадались у селах вкриті брезентом шатра з продовгастими столами й надписами над замаєними брамами: «Молодій парі — многая літа!» Закипає і політичне життя. Уже відшуміли перші передвиборні баталії. Щасливчики, зібравшись незабаром у столиці, знову обіцятимуть світле майбутнє і, заброньовані мандатом недоторканості, спокійно розкрадатимуть та розвозитимуть по заграницях те, чого ще не вивезли їхні попередники. Та й ми, прості смертні, колись такі послушні, привітні, щирі, доброзичливі втрачаємо, разом з надією на справедливе суспільство, нахили до сумлінної праці й собі норовимо обмахлювати ближнього. Воістину справджуються слова апостола Павла про те, що «останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, батькам не слухняні, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, маючи вигляд благочестивих, пролазитимуть до хат і зводитимуть жінок гріхами обтяжених». Он і Юлька — гірська сарнонька, з якою навіть пачки солі не з'їли, ведена усякими пожадливостями, втекла від мене зі своїм смалкобровим спекулянтом, чи то пак — бізнесменом, помахавши на прощання рукою крізь опущене віконечко «Мерседесу». — Гей, де твої очі, небораче! — застерігав батько від поквапливого рішення одружитися з малознайомою дівчиною. — То мішура. сухозлітка, а ти під це заглянь, добре роздивись... І хоча з дитинства мене учили слухатись старших, тим більше родичів, я, чи не вперше ослухавсь і всупереч їхній волі подався услід, як я гадав своїй долі, у далекі гори... Автобус долаючи спуски й підйоми, тягне своє старече механічне тіло й, немов перейнявшись моїм настроєм, натужно бурчить, раз-по-раз кашляє від неякісного палива. Кінець травня. Парить як на дощ. Думки помалу зупиняють круговерть, приємна знемога розтікається по тілу і я, стомлена життям, скривджена коханою жінкою, особа поволі занурююся у дрімотливі і солодкі спомини... Лише вона поставила на підніжку автомобіля оголену вище коліна ледь присмаглу ногу, аби забратись в кабіну вантажівки, я враз усвідомив, що пропав. Буває ж так: живеш, крутишся поміж дівчат і жодна тебе не зворушує, не бентежить твою кров, а тут ще навіть не розгледів добре, як полетів у прірву. То був злиток, самородок: в очах відблиск синіх гір, брови — темінь густих борів, волосся — полиск освічених надвечірнім сонцем жовтогарячих скель. Словом, дитя гір, так пристрасно оспіване в піснях. І ось мені випадає насолоджуватись цим дивом гуцульського краю майже чотири години, заки моє авто долатиме шлях від цього гірського селища до нашого радгоспу. В радгоспі я працюю водієм «летючки» з якої викинули обладнання і використовують для перевезення людей. У мої обов'язки входить щоранку вивозити жінок в поле, в полуднн — обіди, в жнива — ще й підвечірки, а також привозити їх з поля. У проміжку, авто використовує для оперативного керівництва керуючий. Робота мені подобається: поки жінки збираються механізатори обідають, керуючий керує, я виймаю з багажника книжку й читаю. Слід сказати, що й заробляю незле адже мені платять за дванадцятигодинний день... — Як тебе звати? — запитала красуня, хряпнувши за собою дверцятами й, зручно вмостившись, виставила красиві без панчіх ноги. На круглі, з кавовим полиском яблуках колін впали мої очі, котрі я з великим зусиллям підняв. Помітивши цей позирк, хитра бестія, не збираюсь, як ото роблять у таких випадках власниці міні, прикритись чим-небудь: пакетом, сумочкою. Вона знала силу їхніх чар і хизувалась, а, можливо, й спокушала. Мені протягом довгого шляху доведеться управляти автом з тридцятьма людьми в кузові й волів, аби її ноги не відволікали мене. — Тарас. — Я — Юлька! — зміряла вивчаюче. Слід сказати, що я, у порівнянні зі своїми ровесниками, виглядаю надто молодо й ніхто не йме віри, що мені скоро виповниться чверть віку, відтоді як почав коптити небо. — Ти служив у війську, Тарасику? — примружила ласкаво сині очка, закінчивши вивчати мене. — Чотири роки тому як повернувся. — Так багато? — вірить і не вірить. — А дівчат уже знав? Дослідив звідки у них ноги ростуть? — вона розвела й знову стулила підібгані під себе ноги, а мені здалося, що почув, як з тихим шелестом відліпились і знову стулились тугі литки. — Я ще нецілований! — відбувся звичним, і пішов у наступ. — А ти шльондра? — Ні. Я теж нерухана... — Сумніваюсь. — Заслужиш — переконаєшся... — А язичок? Воно звісно — голодній кумі... — То захист. Від ласунів. На зіпсований товар не лакомляться... ...У кабіні за спиною спалахнула лампочка і почувся звуковий сигнал. Це означало, що всі нарешті розсілися поміж своїми клунками і можна закривати двері й рушати... Звиклий до рівних доріг я вів авто по звивистих, усипаних галькою вуличках обережно з острахом переживав спокійні мілководні потічки, котрі, під час дощів у горах, стають страшними, й, поки не спадуть води, люди тут бувають надовго відрізані одні від одних. — Я ще запримітила тебе три тижні тому, коли ти привозив керуючого вербувати наших жінок. Вже тоді подумала собі, якщо там, у вашому радгоспі, хлопці такі янголятка, як ти то також завербуюсь і поїду на сезон... Вважай, що через тебе я це зробила... — Скільки тобі літ? — Шістнадцять. — І як тебе мати тільки пустила в такий далекий світ? — Вона не пустила. — Ти що — втекла? — Та ні! — сміється. — Вона зі мною, вірніше я з нею їду. Вона там, у кузові... Так ми познайомились... Поки жінки проривали буряки, я мав змогу кожен день милуватись Юлькою. Коли ж вони поїхали до другого сапання додому — час для мене зупинився. Я твердо вирішив, як тільки повернуться, зразу одружитись. Тим більше, що її мати та й усі жінки ланки ставились до мене доброзичливо й інакше як зятем не називали. З їхньої легкої руки я отримав прізвисько «зятьок грабівський» — по назві їхнього села Грабівка. Коли я вдруге поїхав за ними, зразу запропонував Юльці, як мовиться, руку й серце. — Підрости ще трохи, — чомусь згусла синька очей. |— Довго? — Бодай до осені... Під осінь я довідався, що у нецілованої Юльки є чотирьохрічна донечка. Я ж, маючи її незайманкою, вівся як і личить закоханому. Хоча це відкриття приголомшило, однак спинити мене не могла вже ніяка сила — я вперто пхав голову у петлю. Довідавшись про мій намір одружитись на покритці, батько що ще ранньою весною застерігав мене, лише скрушно зітхнув: — Чия не казав тобі сину? Мати впала в істерику... Я ж не відступився. ...Автобус почав різко гальмувати і я розплющив очі; серед поля, на перехресті доріг, стояли дві молоді вродливі жінки й з вдячністю продавали водієві зуби. Я криво посміхнувся. Стояли б отут дві селянки з обвітреними обличчями, грубими натрудженими руками та посіданими литками, котрим нагально треба добратись до міста, можливо й до хворого, водій навіть оком б не моргнув, аби зупинитись. Ех, метелики, метелики! Чого нас так манить полумінь вогню? Тим часом пасажирки увійшли у салон. Однакові зростом і віком, у решті були повними антагоністками: крига і пломінь, день і ніч, місто і село. Білява, з добре розвинутими формами тіла, повними й високими грудьми, красивими ногами нагадувала модель, котра щойно зійшла з екрану телевізора: над синькою очей — золотисті стрілки брів, круглі пухкі й червоні, немов спілі вишні, губи. Попутниця формами тіла, мов близнючка, була схожа на білявку. Решта — контраст: чорне густе волосся заплетене у косу й викладене на голові короною, чорні, як терен очі, крупні мазки чорних брів, смагляве, правильної форми лице, що не знало пудри, соковиті, без помади губи, смагла шия, руки та ноги зливались з сарафаном кольору праженої муки. Вона окинула швидким оком салон, байдуже ковзнула по вільному біля мене місці, по моїй напівсонній мармизі, й ступила у вузький прохід поміж високих спинок крісел у несвіжих, колись білих ковпаках. Білява, подарувавши водієві чарівну усмішку, взяла здачу, ступнула за чорнявкою, глипнула на мене й у блакитному затягнутому імлою оці, зблиснула лукава скалка. Опікшись раз на молоці, я ніяк не зреагував на це. — Отут? — дзвінким сопрано запитала чорнява. Я ледь не озирнувся, чомусь мені здавалось, що голос у цієї темноволосої жіночки повинен бути низьким, соковитим. — Гаразд, — приємним контральто погодилась білявка. Вони якусь мить вовтузились у мене за спиною, зручно умощаючись на сидіння. У ніс вдарив сильний пах парфум, а слід за ним розливсь ніжний аромат спілого літа запах суниць. Цей запах був таким несподіваним у цю ранню весняну пору, що я таки озирнувся на мить: білявка вийняла з сумки невеличкий кульок ягід і поклала собі на коліна. — Аби не пом'ялись, — припустив я. — Везе комусь... — Тепер слухай далі. Стемніло, коли Василь добрався до свого будинку... Я, милуючись приємним грудним голосом, нашорошив вуха. — Сів у ліфт, проїхав третій поверх, як враз не стало світла і ліфт застряг. Почалась година економії. Василь сів собі у куточку ліфта, що завис десь поміж поверхами й задрімав. — Оце, — розповідав мені,— сплю не сплю, коли виразно чую голос своєї жінки, що напівшепоче до когось: — Я голублю його, кажу «милий мій, любий», а сама ніби жаби ковтаю... Не кохаю я його, розумієш? — Тоді розлучись з ним! — радить трохи хриплуватий чоловічий голос. — Розлучитись... І що — ти зі мною одружишся? — Звичайно ні. Я візьму собі дівчину... А ти радій з того, що маєш... Василь розплющив очі, стріпнув головою, якусь хвилю лупав очима, заки зрозумів де він знаходиться, коли це раптом справді чує голос своєї Ксені. — Ну досить! Довів мене до четвертого поверху й повертайся. — Ще один єдиний поцілунок. — Ні, ти минулого разу залишив «засос». Я заледве відбрехалась перед Василем... Ой! Та ні — досить! — роздався звук перерваного поцілунку й різкий видих жінки. — Тепер справді все! Біжи собі геть... А я лечу, бо мій вже мабуть заждався, ще запідозрить щось... Завтра зателефоную. — Ввечері знову підемо до мене? — А куди ж іще? У мене курси з англійської. Двічі на тиждень, — засміялась так єхидно, що у Василя морозець пішов поза спиною. — І твій у це вірить? — Звичайно вірить, олух царя небесного! От повезло мені, — зітхнула на повні груди... Роздався звук ще одного поцілунку, пролунали кроки: важкі й гулкі униз, швидкі й дрібні вгору... Десь через півгодини подали струм. Василь, приголомшений зрадою дружини за цей час перегорів і зайшов у кімнату бадьорим, спокійним. — О, милий мій! — усміхнулась Ксеня. — Де це ти так забарився? Я вже почала хвилюватись — це так не схоже на тебе. Стій, чи не завів собі часом якої любки? — Ще не завів, — посміхнувся, але не підійшов, не поцілував, як це робив завжди, а роздягаючись кинув через плече, —зате також записався на курси англійської мови. — На курси? —не то повірила, не то ні, й поквапилась на кухню, де на плиті вже щось шкварчало. Взувши кімнатні тапочки й причесавшись до дзеркала, Василь ступив за нею. — Знаєш, на курсах навіть дуже цікаво! — сьогодні ми, наприклад, розучували казочку про олуха й царя небесного... До речі, ти не скажеш як буде англійською «олух»! — У моєї Ксеньки, — розповідає далі Василь здригнулись плечі, вона, немов закам'яніла. На сковороді щось пригоряє, а вона цього не бачить. — Як, уже більше півроку відвідуєш курси, — Василь знімає з вогню сковорідку, вимикає газ, — і не можеш перекласти одного слова? Тоді пішов комірчину, виніс валізу, згорнув з шафи все її добро і разом з Ксенею виставив за двері: — Іди, доучуй свою англійську!.. — І що, помирились потім? — Розлучились. А оце одружується вдруге — бере дівчину з села. В оцю суботу весілля, їду дещо допомогти треба... І що характерно, познайомились вони через оголошення... — Через оголошення? — усміхнулась чорнява. — Що тут смішного? — Нічого. Я оце недавно прочитала в газеті про жонатого чоловіка, котрий тайком від дружини знайомився через оголошення. — І що, вибрав краще? — Найліпшу! — знову засміялась володарка тонкого голосу. — Коли настала пора після заочного знайомства зустрітися, він звернувся до товариша, що був холостяком і надав свою квартиру для їхньої зустрічі. У точно призначений час у двері подзвонили, чоловік відчинив двері й остовпів — перед ним стояла його теперішня дружина. — На маєш! Добрий був товариш, що продав! — Товариш тут ні до чого. — Як ні до чого? — Його власна дружина теж шукала пару через газету й була отією дамою з якою він домовився про зустріч... — Оце так сімейка!.. «Скільки ще у світі обдурених, котрі анічогісінького не запідозрюють про амурні справи жінок і вірять отим, спокушеним змієм, Євам» — подумав я собі. З Юлькою ми розстались по-приятельськи: комерсант — володар «Мерседеса» виявився батьком дитини. Ще за Союзу, за кілька днів до весілля, попався на якійсь афері й одержав десять літ. Через п'ять літ, коли союз лопнув, як мильна бульбашка, вийшов, зразу попав у рідну стихію й швидко розбагатів. «Міг одружиись на іншій, узяти освічену, артистку яку, чи нерухану, молоденьку дівчину, ан ні! Приперся за Юлькою!» — досі мене це пече. Невже кажуть правда, що перше кохання то навічно? А Юлька в мене була першою, і я відтепер приречений побитим псом плентатися до фінішу? Зменшує гіркоту розрада, що розійшлися мирно і культурно, хоч як це важко було мені зробити. Бо справді, що я міг дати Юльці? За ним вона усе має, навіть більше... І що би мені тепер не говорили, ким би мене не називали, а я стоятиму на тому, що в недалекому минулому ми все-таки були в основній масі рівними, хоч і бідними, але рівними, й до того меркантильні інтереси засуджувались. Нині насамперед гроші —решта похідне від них... — На щастя, сіл ще не затопив бруд міста, де вже п'ятикласниці займаються любов'ю під час дискотек у вбиральнях... — Ну й часи настали! Колись покритку виганяли з дому, я знаю одну даму, котра мріє прилаштувати свою доньку ... валютною проституткою... — Пам'ятаєш, нам з дитинства обіцяли зліквідувати різницю поміж містом і селом, і скоро справді зліквідують бодай у цьому плані. — Цього не станеться. Бруду у всі часи не бракувало, а любов жила й буде жити. — Боже, про що ти кажеш! Яка любов? Вона давно вмерла й на могилі хрест зігнив. — Не переч, Неоліно, любов жива! От хочеш розкажу тобі випадок... «А ну—ну, що наповідає оте дитя села» — нашорошую вуха, стараюсь не поворохнутись, нехай собі думають, що мене справді зморив сон і їхні балачки мені десь там. — Постій, ти може пригадаєш по сусідству, навпроти моїх батьків, жив такий тихий непомітний хлопчина? — Не отой, що підвозив нас своїм «Москвичем» до поїзда? — Так. То була послушна й щира дитина. Він працював у колгоспі шофером і коли не попросиш його завжди послухає. Знаєш як у селі: є якась корівчина на обійсті, порося —Дмитрик завжди привезе чи то силосу чи жому й ніколи платні не брав. Правда, жили вони заможно: ще й посилки з Канади щомісяця. Словом, нічого не бракувало, й от — забився, через дівчину заподіяв собі смерть. Вірніше через матір свою... Наглянув він собі дівчину з сезонних, з тих, що на обробіток буряків приїздять і запряг одружитися. Мати його в пасію! — на заброді не дозволю! Що напросився, що намолився — Катерина як скеля. А торік, це було перед самими Зеленими святами, коли сапальниці, скінчивши сапати, поїхали додому, він упав перед Катериною на коліна: — Останній раз, мамо, прошу вас: справите мені весілля чи ні? — Ні, ціпіхою! Раз єден тобі кажу, що ні. І ступися мені з очей! — Я ступлюся, але щоби потім не карались і не каялись, — підвівся з колін і пішов. — Біжи, доганяй. Їдь за ними, — крикнула йому вслід. — І можеш звідтам не повертатися... Вранці вийша Катерина до криниці набрати води, а відро не топиться, заглянула в середину й у крик! Там плавав й синок, її одинак! Потім, у «Москвичі», знайшли записку: «Не хотіли, мамо, справити весілля. То похорон, бодай про людське око, мусите зробити!» — Дурний і не мало. — Можливо... Знаєш, я людина віруюча й упевнена, що кожному з нас наперед написано, що має трапитись. Йому, бач, через любов довелось покинути цей світ! — Не через любов, а через людську жадібність. Якби не сватавсь на заїжджій заробітчанці, а на заможній, Катерина не перечила б, ще й би заохочувала до одруження... — Бачиш, Неоніло, над бідною Катериною доля зле і страшно пожартувала: спочатку забрала сина, а потім ще їй помстилась — її вхопив параліч. Вхопив, після того, коли оте чорноброве дівчатко приїхало на похорон до Дмитрика на власній іномарці — на заробітки воно подалось заради, як мовиться, спортивного інтересу... — Бідна Катерина, — зіронізувала білява. — Не тільки сина втратила але й багатство! От і вся тут твоя любов... Автобус долав кілометри. Спека не вгасала й лише легенький легіт витав у салоні й розносив гострі пахощі суниць. — Не переч. Що ж тоді, як не любов штовхає у руки смерті? Он рік чи може два, у сусідньому селі, трапився подібний випадок. Правда, тут не батьки винуваті, а сама дівчина... Ходив до неї хлопець десь від восьмого класу, любились, кохались, вона не раз утікала крізь вікно до нього... Проминув час, з родичами вже все було домовлено — закінчить одинадцятирічку — зразу весілля... І що ти думаєш? Поїхав її жених десь там на чергову вахту — він з геологами працював, а коли повернувся — його кохана вийшла заміж за іншого. — А я що кажу! — втішилась білява. — За багатшого? — Не скажу. Цим не поцікавилась... Та слухай, повернувся, дізнався, що вона витворила і помстився... — Убив обидвох? — Ні! Повісився на грушці, перед вікном. Перед тим самим, крізь котре вона не раз утікала до нього на побачення... Автобус стишив хід. Попереду замаячів пофарбований у синьо-жовтий колір (мазькають тепер ці кольори що треба й не треба) павільйончик зупинки й кілька хатинок, невеличкого хутірка з дивною назвою «Панталиха». Кажуть, що зазнали тут люди від пана лиха. Що ж зазнаємо від теперішніх панів ми? Автобус зупинився. Балакучі пасажирки вийшли і лише запах суниць ще деякий час витав у нагрітому пекучим сонцем салоні. Тепер у мене справді почали злипатись очі і став занурюватись у напівсонну дрімоту. «Слава Богу, що в мені вистарчає глузду тверезо сприймати світ, а не вар'ювати, як оті невідомі мені хлопці, що позбавили себе життя. І через що? Через оте зрадливе ще від Адама плем'я? Ну, вибачте, тут треба справді, як це твердила білявка, бути повним ідіотом! Я, слава тобі Всевишній, не такий і знайду ще свою Юльку, знайду! Тим часом сон склеплює повіки й, перед внутрішнім зором, пропливають ліфти, сільська криниця, квітуча груша під вікном, далі стелиться розлогий простір суничного покропленого, немов бризками крові ясними ягодами, полю. По ньому бредуть кудись за обрій вішальник під руку з утоплеником, а за ними — отара покинутих, обдурених, розлучених. Вони з палаючими очима, з розкуйовдженими чупринами, за помахом високого у червоній сорочці смаглявого, схожого на цигана, красеня, скандують слова ганьби патлатому племені...Не довго роздумуючи, чавлячи босими ногами стиглі суниці, пускаюсь бігти і я силкуючись наздогнати колону покривджених... 1994р. |