Шантаж
З невеличкої, загубленої посеред полів залізничної станції, Василь чимчикував до села стежиною побіля автостради в тіні дерев лісосмуги. Та не пройшовши й сотню метрів, як на трасі, з’їхавши на обочину ледь не до самої канави, пригальмувало червоного кольору Audi
— Ей, мандрівнику, сідай довезу до села, — з-за керма крізь опущене вікно ясним сонцем сяє лице давнього друга.
— Романе, ти?! — здивований Василь, перескочив через канаву й вмістився на передньому сидінні біля водія. — У відпустку чи що?
— Та ні, звільнився з армії, єрунду платять контрактнику.
— Щось підшукав краще?
— Ага! — тішиться Роман і голубувато-сірі очі палають. — Багату тещу! Ось лише поглянь якого годинника подарувала її доця – всього якихось три тисячі баксів! Контрактнику на такий подарунок не вистарчило би річної платні.
— Вже одружився?
— Ще ні.
— Коли весілля?
— Через місяць.
— Похвалишся майбутньою, а чи побоїшся аби не відбив?
— А що ти на таке здатний?
— А чом би ні! Гроші люблять усі! — сміється Василь.— А шанси в мене є. Портрет, як у Делона, м’язи як у Шварценегера.
— Заскоч вечерком на танці там і спробуєш. Ану повезе! Заодно посидимо за чаркою, згадаємо літа молодії.
— У клубі відкрито кабак?
— Нє, танці в шинку. Приходь десь на одинадцяту…
—Так пізно?
— Поки світло на дворі ніхто не квапиться на гульки. У клубі танці дозволяють лише до дванадцятої, а в корчмі скачуть до четвертої, а той до світанку. То ти прийдеш?
— О’кей! Ще б утратити такий шанс, — підхихикує Василь.— Ой, зупини мені тут, піду прямцем стежиною поміж городи.
***
Замовивши горілки й закуску Василь з Романом зручно вмостилися у закутку побіля столика, неподалік од естрадного підвищення для музикантів. Звідси гарно проглядався весь танцювальний зал.
Вони родаки в четвертому поколінні. Живуть на протилежних кінцях села. Роман на так званій Колонії – вулиці котру заснували в середині тридцятих років польські колоністи. Батько Романа поляк за національністю отримав наділ землі, спорудив великий, як на ту пору чотирьох кімнатний будинок критий бляхою. Василь же жив у звичайній селянській на дві половини з сіньми критій шифером хаті.
Під час літніх канікул, разом з однолітками, працювали в радгоспі на току, біля трієра набирали зерно в мішки, возили на станцію і завантажували у вагони. Повертаючись звідки у порожньому кузові ревли дивними голосами на всю горлянку завезену кимось у село пісеньку «Я до тої Катерини не піду ніколи…»
Після закінчення школи майже перестали бачитися: Василь поступив на юрфак, а Роман, котрий учився аби як, після завершення навчання у СПТУ, призвався на військову службу й, прослуживши два роки, підписав ще на п’ять літ контракт.
Їхнє село невеличке всього тисячу сто жителів, котре в теперішні скрутні часи не лише не вимирає, як це трублять повсюди, а навпаки багатіє, розвивається завдяки місцевому акціонерному товариству, яке створене на базі колишнього радгоспу. Колишній його директор Антон Біляк у хвилю розпаду Союзу, коли по навколишніх селах один за одним розвалюватися колгоспи, спритні ділки розікрали всю техніку, а селяни розібрали до останнього камінчика всі колгоспні будівлі, зберіг усі радгоспні будівлі, всю техніку. Нині ним селяни задоволені бо, на здані в оренду земельні паї, видає найбільше зерна серед орендаторів району.
Не дивно, що й молодь, маючи роботу, тримається села й зараз зала, що пустувала, з настанням сутінків швидко заповнюється молодим сміхом, вереском дівчат. Декотрі сідають, упереміж з парубками, на крісла за барні столики, найоригінальніші вмощуються прямо хлопцям на коліна, а решта розсівшись на лавах попід стіни, з нетерпінням чекають початку танців.
— Вже є твоя наречена? — цікавиться Василь, коли на естраду вийшли музиканти й, невисокого зросту чорнявий хлопець, що грав на саксофоні заспівав приємним голосом:
Стояв спекотний день, але на те я не зважав,
Я був серед людей, серед емоцій і бажань.
Крутилась голова і перехоплювало дух,
Я просто відчував твій кожен подих, кожен рух.
— А так. Ану вгадай котра…
—Трудно, судячи з усього, то повинна би бути якась сіра зате багата мишка, що вибрала тебе.
Роман лише задоволено всміхнувся, бо був певен, що товариш буде шокований вродою його дівчини.
Василь окинув оком зал і, раптом, на очі потрапила молода кобилка, котру він не раз бачив у місті. Струнке, міцне тіло, і сміливий розріз велюрового плаття, в якому виднілися звабливою повнотою засмаглі литки ніг.
—Така справді з розуму зведе, а потім зникне «як дим і тарам-там не буде з ким»— повторив услід за музикантами слова приспіву, рушив у зал і запросив до танцю.
Дівчина не танцювала, а витворяла якийсь сексуальний ритуал: рухи руками по стегнах. по персах, повітряні поцілунки, вигини тіла…
— Мені здається, що я вас десь виділа.
— Вам справді здається… А танцюєте класно… Ви тутешня?
— Нє-а.
— Ага! Тоді вас звати Катерина! А он того парубка знаєте? — кивнув на Романа
— Нє-а, — зблиснула лукаво оком..
Танець закінчився.
Катерина зневажливо похитуючи задом пішла й Василь ледь не свиснув – жодне з присутніх на танцях дівча так промовисто не похитувала задом, як вона.
— Ну як тобі Катя? — іскряться очі в товариша.
— Клас!
— Маєш намір її в мене відбити?
—Ні!
— Чому?
— Зізнайся ти справді закоханий по самі вуха й не зможеш без неї прожити?
— Тобі встидно запитати що ж мене приваблює: лише Катеринина врода, а чи спільні з майбутньою тещею гроші?
— Судячи з того, що мені про неї відомо, можу припустити що гроші.
— Ти з нею знайомий?
— Ні.
—Тоді звідки тобі щось відомо?
— У справах служби.
— Вона замішана в якихось аферах?
— Ні, якби була, то вже тут не танцювала.
— Тоді що? Кажи все! Ти хоча знаєш де вона і ким працює?
— Знаю. А ти?
—Помічником шеф кухаря у ресторані. Добу працює, а дві вдома.
—Ти вже спав з нею?
— Спав. Ну й то й що?
— Вона ще не завагітніла від тебе?
— Ні, або що…
— Це вже не зле. Якщо те, що я тобі повідомлю виявиться правдою, ти одружишся з нею?
— Якою ще правдою? Я про неї знаю все!
— Все?
— Все.
— Ну що ж раз так, то давай вип’ємо за твоє майбутнє сімейне щастя!
Василь хлюпнув по кілька капель з карафки в стаканчики й, випивши залпом, узявся з апетитом закусувати.
Оголосили дамський вальс і до їхнього столика майже одночасно підійшли Катерина та якесь зеленооке дівча.
— Василю, тебе можна?
Хлопець з подивом поглянув на незнайомку, швидко звівся на ноги й пішов у танок.
—Звідки ви знаєте, як мене звати?
— Ти що вже й своїх не впізнаєш? Я – Ірчина донька!
— Боже мій! Надійко! Що час творить з людьми, та ти, здається, щойно в дитсадок бігала…
— Авжеж… То ти ж чогось заходився…
—Ну, скоро я це виправлю. От скажи мені хто така ота Катерина?
— Сподобалась?— в очу скокнула гостра скалка.— Якась зайда, правда, грошовита. Ти звернув увагу в яку ціну в неї кольє, а як одягається?.
— А що вона знайшла в Ромчикові?
— Господь його знає! Може через те, що нікотрий з сільських парубків навіть не пробував підбити до неї клина.
— А то чому?
— Та всяке про неї патякають…
— А Роман про оті патякання знає?
— Знає, та його, мабуть, сліплять їхні статки й тому крім Каті не воліє нікого більше бачити.
— Чекай! А ти часом сама не закохана в Ромчика?
— Він мені подобається та що з того.
— А як мама твоя поживає?— змінив тему розмови, коли дівчина злегенька зарум’янилась
— Нормально. Минуло два місяці як лелека приніс мені другого братика.
— Отже росте наш рід! А батько як?
— Господаримо на тридцяти гектарах землі. Маємо всю необхідну техніку, а нещодавно легкове авто мені купив... Ти би навідався у гості.
— Обов’язково.
— У наступну неділю у селі храм, давай я заскочу за тобою?
— Ти вмієш водити авто?
— Таке скажеш! Я у восьмому класі орала, жнивувала, тюкувала солому.
— Добре, скористаюсь твоєю послугою. Я, справді, в останній роки, після трагічної смерті батьків, рідко заглядав у село. Багато працював, півтори року стажувався за кордоном. Сьогодні навідався до них на кладовищі, бо вже виготовили пам’ятник і хочемо з дідом на днях встановити замість тимчасового хреста.
— А ти маєш власне авто?
— Маю, але користуюсь службовим.
— Де служиш?
— У прокуратурі, слідчим...
— Та ти що! Оце так. Може допоможеш дядькові Трохиму повернути оцей заклад?
— Як це повернути? А він кому належить?
— Ромчиковій тещі! Під її натиском на дядька наїхав рекет і він здався.
— Як здався?
— А що мав удіяти, коли донецькі вже в Галичині відбирають у наших бізнес. При владі всі їхні – від президента до прокурора, кому поскаржишся. Ото прийшли здорові хлопці й запропонували продати… А ні, то, мовляв, і бар випадково може згоріти, а чи на трасі дорога інколи буває надто слизькою… Тому й продав за безцінь.
— Добре, матиму це на увазі.
Танець закінчився. Дівчина підвела парубка до його столика й чемно подякувала.
— Ти диви! То чия така ретельна?— Роман окинув оком доладну фігурку дівчини.
—Донька кузени.
— Ірчина? Ти диви, як діти ростуть, мов на дріжджах. Здається небагато, всього сім літ служив, а зараз майже нікого не знаю з молодих. Коли йшов до війська їй було десь літ дванадцять. Працьовита дитина, бачив як вона уже тоді в колісному тракторі з косаркою їхала в поле, а нині – відданиця!
—А ти в якусь зайду втріскався!
— Чому ти цікавився чи вона не вагітна?
— Як тобі сказати? Попри твоє зазнайство, я не впевнений чи ти все про неї знаєш.
—Як тобі казав – усе!
— Тобто ти знаєш, що вона повія, тобто дама на виклик?
Роман деякий час лупає очима, як сова на світлі, й дивиться на товариша перелякано.
— Ти що, забагато випив? — продихнув нарешті. — Чекай, чекай! То ти навмисно хочеш мене з нею розсварити, аби відбити? Признайся…
— Таке зморозиш! Що нормальних дівчат нема?
— А моя, що не нормальна?
— Та як тобі сказати. Залежить під яким кутом дивитися. У цивілізованому світі всі професії рівні, а в нас… А хочеш я тебе зведу з ким слід, ти собі замовиш на дві години, а чи на цілу ніч дівчину, в залежності від суми котрої тобі не шкода витратити не неї. У точно призначеній годині в двері готельного номера вона постукає.
— Хто Катерина? — все ще не йме Роман віри
— А так Дама за викликом. І ти з нею розрахуєшся сумою за куплений час.
— Нащо?
— Якщо вона, після виклику, не принесе грошей і не віддаси частку своїм, то її можуть навіть побити.
— Яким це своїм?
— Е, друже, відстав ти в своєму війську від тонкощів сучасного життя. Кожна путана з узятих у клієнта грошей платить третю частину хазяїну.
— За що?
— Ну, він і охороною забезпечує, і покупців знаходить, і потурбується про здоров’я та красу її тіла. Прослідкує щоб не відстала від моди, а ще в обов’язки хазяїна входить робота з швейцарами, покоївками, його клопіт і столик у ресторані…
— Звідки ти про все це знаєш?
— Така в мене робота…
—Ти що береш участь у цьому бізнесі?
— Ні.
— А нащо охороняти повій?
— Клієнти бувають інколи такі, що можуть спробувати не заплатити, тоді про це й подбає охорона. Якщо вирішиш переконатися в правдивості мох слів, то з Катериною поводься галантно, а то щоб не попав у лапи охоронців.
— Ти знайомий з її хазяїном?
— Ні. Мені лише відомо що вона де-юре працівниця кабаре «Чорний кіт», а де-факто – проститутка.
— А мама знає чим заробляє її донька?
— Не певен, а, можливо, й знає.
— І чому нічого їй не каже?
— Річ у тому, що твоя майбутня теща, мабуть, відноситься до цієї професії доньки, як до будь якої іншої.
— Тобто як це?
— Дуже просто! Одна дама мені розтолкувала це досить популярно. Мовляв, так я повія, путана, тобто блудниця, паскудна, пропаща жінка. А чому? Та тому що торгую тілом, вірніше конкретними частинами тіла. Тільки чим вони кращі або гірші за руки, ноги, голову. Ми, мовляв, всі щось продаємо, розум, талан, голос і вся річ у тому, що ці професії узаконені, а моя — ні...
***
Кілька днів Роман не знаходив собі місця і все ще не йняв віри, що його, без кількох днів дружина, професійна повія. Красива на вроду дівчина, маючи не бідну матір не гидує ось таким заробітком?
Нарешті Василь зателефонував;
— Готель «Діброва». Номер оплачений. Назвешся Владиславом і тобі дадуть ключ від номера. Поселися десь за годину, півтори до її приходу, аби випадково не зустрівся передчасно й не засвітився…
Рівно в призначеній годині в двері постукали.
— Відкрито, прошу заходьте.
Катерина переступила поріг кімнати
— Агов, хто тут? — защебетала соловейком.
— Проходьте, роздягайтесь, халат для вас на спинці крісла і в ліжко, я зараз…
Тільки війнули двері ванної і Катерина, як стояла підперізуючи халат, так і закам’яніла..
— Ромку ти-и?! Що тут робиш? На кого чекаєш?
— На тебе, дорогенька! Так що скидай халат і мотай у ліжко. Ось твій заробіток і через годину чеши звідси!
Вранці наступного дня Роман, приніс тещі подарований Катериною годинник і повідомив, що забирає із загсу заяву.
— Що сталося Ромку? Ви посварились? — тугий, з виразом невдоволення рот окреслюється енергійно-презирливими лініями в булькатих очах спалахують недобрі вогники.
— Ні що ви! Ми вчора тихо, полюбовно й мирно розстались. Подробиці вам розповість вона сама…
***
Вістка про те, що бар куплений за гроші її доньки проститутки в котрої через три тижні мало відбутися весілля з Романом, не сходила з вуст сільчан. Бар ураз спорожнів, тоді його власниця, перестрівши Романа, в ультимативній формі зажадала від нього 5 тис доларів за нанесену їм як моральну так і матеріальну шкоду.
— Зарубай собі на носі! Ти або заплатиш, або я тебе знищу. Фізично!
— Це що — ультиматум?
— Вважай як собі хочеш. Чекаю місяць!
— Ждіть, діждетесь! Я вам не Якименко, в котрого ви змусили зректися кафе.
— А то ми ще побачимо хто ти.
Минув місяць.
Молодь, дійшовши згоди з сільським головою, котрий дозволив їм в цю літню пору, коли о пів дванадцятої починає смеркатися, робити танці до пів другої, перенесла свої забави до танцювального залу сільського будинку культури. Бар спорожнів. Коли власниця зрозуміла що Роман навіть на гадці немає платити, а побачивши його разом з донькою орендатора Надійкою вирішила діяти.
***
Роман був неабияк здивований, коли біля брами зупинився сріблястий мерседес і з нього вискочила Надійка.
—Сідай у машину!
—Чого?
— Невідкладна справа.
— Що трапилось?
— Ще нічого, але може статись.
— Коли?
— З хвилини на хвилину. Давай бігом дорогою розкажу.
— Та я ж не одягнений, отак в робочому.
— Тим краще!
— Що краще, я нічого не розумую…
— Сідай! На нас терміново чекає Василь!
Авто рвонуло з місця, потягнувши за собою шлейф куряви.
— Ну, кажи що сталося!
— Ти нічого дивного за собою не зауважив?
— Начебто ні…Хоча вчора на в’їзді до села, коли звертав з траси у бічну вуличку мене, здається, намагався підрізати якийсь джип.
— Не здається! Я цей джип кілька разів бачила біля обійстя Катерини, а сьогодні він з’явився знову, в нього сіла Марія Семенівна й кудись поїхала. Через півгодини зателефонував Василь і наказав мені доставити тебе до нього живого, або мертвого. Він нас чекатиме на розвилці побіля АЗС.
…Надійка пригальмувала в кількох метрах від чорного джипа, котрий стояв на обочині дороги неподалік від заправки. З нього вийшов Василь!
— Дякую Надю, за допомогу! Хтось бачив, як Роман сідав у твоє авто?
— Сусіди.
— Добре. Ще раз дякую і тримай язика на замку. А ти, друже, ходи зі мною.
Надійка розвернувшись поїхала.
Він запросив Романа до авто.
— Знайомся, Григір! Це – найнятий Марією Семенівною кілер, котрий погодився прибрати тебе зі світу всього за півтори тисячі доларів!
— Так дешево, ота сука оцінила моє життя?
— Як бачиш! Нині, друже, з любов’ю не жартують,— посміхнувся Василь — А зараз ми поїдемо виконувати її замовлення...
***
Про те, що пропав Роман село заговорило третього дня, після того, як його востаннє бачили сусіди, коли він сідав у машину до Надійки.
У село наїхало міліції, допитували Надійку, цікавилися Марією Семенівною, хтось пригадав, що бачили біля її обійстя чорного джипа й на тому все закінчилося.
А ще через два дні обласне телебачення передало в місцевих новинах інформацію про те, що неподалік селища Янів на дні річки Серет рибалки натрапили на труп невідомого чоловіка. Показали фото з проханням, коли хто впізнає утопленика нехай звернеться у міліцію.
Того ж надвечірня біля обійстя Марії Семенівни знову побачили вже знайомого чорного джипа, з котрого вийшло двоє міцних хлопців. Через деякий час вони вивели хазяйку в кайданках на руках, посадили в авто й повезли кудись.
Цього ж суботнього вечора на танцях у сільському клубі гучними оплесками зустріли Романа під руку з Надійкою.
***
Марії Семенівні дали вісім років тюрми.
В Києві перемогла революція, президент утік, партія регіонів розпалася, анексований бар повернули його власнику.
А Роман подав заяву з Надійкою. А що сталося з Катериною?Вона виставила на продаж хату й у селі не показувались.
Люди більше нею не переймалися. Були певні, що та хвойда вийде за іншого — такі не пропадають.
24.04.2014
Кінець |