Тринадцятий

Уляна наклацала:  «Так, зараз виїжджаю! Буду вчасно», —  закрила ноутбук і поглянула за вікно.   

Із-за щетини лісу виповзала густа сиза хмара й готовилась проковтнути сонце, котре, не передбачаючи лиха, ще весело зирило, щедро лило  золота на достигаючий лан пшениці що стелився від села аж до темно-зеленої вже помітно стемнілої щітки лісу.

   «Треба поквапитись. А то чого доброго почнеться дощ поки додибаю до автостради», — підійшла до трюмо, трішки підвела й без того соковиті, як спіла ягода малини,  губи.

          — Мамо, маєте щось від голови? — запитала  вже у трохи зів'ялої білявої жінки з побляклим  сухорлявим обличчям.  

           — Я дивуюсь як вона в тебе досі не репнула від отого дурного комп’ютера! Де ж це бачено, аби цілими ночами  гибіти над ним. А таблетки  в креденсі на верхній полиці. В коричневій скляночці снодійне, а в білій – від голови.

Уляна вступила до кухні, взяла аж дві таблетки й запила водою.

— Куди ото знову франтуєшся  насупроти ночі?

— На здибанку. Познайомилась ще з одним хлопцем в Інтернеті. Може на цей раз повезе й щось трапиться путнє?

 — Ну, ну… Я ніяк не розумію кого ти шукаєш в якихось тернетах? Візьми хоча би  Влодка Галюсчиного… Чому не жених?

— Та він же скотар!  За десять метрів від нього гноєм  тхне.

— Дивись, пахнюча, дивись…

— Для чого існують у світі Канари, Гавайські острови,  курорти Туреччини? Хоч хтось один з ваших колег сільських педагогів бодай має зелене поняття що це таке, вже не кажу чи побував там?  Ви свої відпустки проводите з сапами на власних городах і щодень, після уроків,   марнуєте життя  у гумових чоботах у хліві побіля власної худоби.  Ви  й мені такого життя  зичите?

— Ну, ну, шукай! Тільки гляди не дошукайся до того,  щоб опісля навіть, за твоїми словами «смердючий Влодко»,  не захоче взяти собі  в жони.

— Ну па, я  піду.

— Парасолю прихопи на дощ збирається.

— Обійдуся.

Стежиною, що лискучою змійкою перетинає латки людських городів, Уляна дісталась до ґрунтової дороги й заквапилась, аби сховатися  в  павільйоні автобусної зупинки від грози, котра раз по раз невдоволено бурчала в неї за спиною.

 За кількасот метрів  до автостради  раптом  споночіло, верхівнями дерев лісосмуги прошумів вітер. Уляна озирнулось: лахмате страховисько вогняними мечами пороло  синьо-чорне покривало неба й за нею вже гналась сива стіна  дощу. Дівчина  в два скоки опиналась під  одиноким деревом, що одбігло од лісосмуги. Розлютившись, що дівчина втекла від дощу, гроза  цвьохнула поряд вогняним батогом і так гаркнула, що Уляна з перестраху аж підстрибнула. Згадались застереження не ховатися під одинокими деревами під час блискавок, намацала тремтячою рукою в сумочці  телефон, вимкнула  й завагалась що ж робити: втекти з-під небезпечного захистку а чи дриґотіти,  здригаючись від кожного яскравого спалаху й громового рику грози. Раптом на дорозі зі сторони села  в сірій каламуті  мляво засвітилось два ліхтарики автомобільний фар. Не тямлячись  вискочила з-під захистку й стала посеред дороги з піднятою рукою.

Сріблястий позашляховик спинився, дівчина притьмом відкрила дверцята й плюхнулася на заднє сидіння.

— Куди вам? —  водій зиркнув у дзеркало заднього виду й рушив тримаючи кермо, бо на  розмоклій ґрунтовій дорозі  авто почало носити.

— Хоча б до першого  павільйону автобусної зупинки,  а взагалі мені до  міста.

— Гаразд, довеземо.

Хвилин через двадцять проливний дощ, як раптово почався так і перестав. Сонце прорвалось  у щілину поміж хмарою, котра спішно покидала поле битви, та  густою щіткою лісу. Мокрий асфальт  вкрився безліччю маленьких сонечок, котрі залюбки  купалися у заповнених дощовою водою  виямках давно не ремонтованої автостради.

 Водій  глянув у  дзеркало: пасажирка, підкуливши під себе ноги й  підклавши під голову кулак, спокійно спала.

— Оце так! — промимрив  і, оскільки  до міста було ще з доброї півсотні, кілометрів   не став її тривожити.

***

Уляна розплющила очі:  на неї  з світло-сріблястої підвісної стелі зацікавлено позиркували сірими очима вбудовані  світильники, навпроти у дзеркальних  дверях шафи-купе в шикарному двоспальному ліжку, лежала на шовкових подушках валетом до неї ще одна Уляна. Дівчина кілька разів кліпнула очима, але видиво не щезало. Дивуючись яв це чи сон почала роззиратися навсібіч. Праворуч –  велике вікно завішане світлими шовковими шторами, поряд туалетний столик від  котрого до самого ліжка стелився м’який килим. Ліворуч, крізь напівпрочинені двері до суміжної кімнати,  на тлі  кольору опалого листя книжкової шафи,  з  понад  кришки відкритого ноутбука  виднілась  чиясь голова.

—  Що  зі мною?

— О, воскресла, нарешті! — зраділо видихнув парубок, закрив ноутбук і  вступив до спальні. — А це мені в тебе слід запитати що з тобою.

— Де я?

— В гостях у мене.

— Чому  роздягнута й в чужому халаті…

— А хто спить  одягнутий, — усміхається  незнайомець.

          Іронічний погляд її зеленооких очей спочатку ковзає по високому чолі парубка, стикається з його сірими очима, що променіли щирістю освічуючи тихим світлом гарне й мужнє обличчя од його високого чола била чесність і шляхетність.

У пам’яті зринула картина, коли чорна потвора грози гарчала в неї за спиною, а  сліпучі мечі блискавиць раз за разом погрожували,  при наступному спалаху,  спалить її разом з одиноким деревом...

— Як я сюди потрапила?

 — На руках тебе  приніс.

— Нащо?

— А що мав з тобою робити?   Викинути непритомну на обочині при в’їзді до міста, чи де?

— І чому цього не зробив?

— Як можна таке  зеленооке диво покинути десь навпроти ночі?  А очутіти і розбудити ніяк не міг. Термосив і за носика  щипав, а ти мов мертва… Що з тобою таке трапилось?

— Перед поїздкою  розболілась голова,  взяла із маминих запасів італійських таблеток, та, мабуть, переплутала скляночки й випила снодійного.

— Схоже на правду, при передозуванні снотворним можна не тільки в кому впасти, але  врізати дуба.

—Навіщо роздягнув?

— Не повіриш, але коли ніс  несподівано послизнувся і втелющився  разом з тобою у калюжу. От і довелось  переодягти в сухий халат, а одяганки  випрати. Тебе як звати?

— Уляна, а тебе?

— Влодко!

— Що? —  серпики чорних брів поповзли вгору.

— Ну Володимир…

— Везе ж мені…. Удома через дорогу живе сусід теж на ймення  Влодко, котрого мати хоче бачити своїм зятем…

— І в чому річ?

— Він хоч і поставний, фізично здоровий парубок, і як для постелі, мабуть, теж придатний, але життя  не лише ліжко, а в іншому  він обмежений. А я,  не зважаючи на те, що розміняла третій десяток, все  ще мрію про принца на білому коні…

— Мріяти корисно й  вірити, що вони таки збуваються.

— На жаль принців  нині катма! Біля року шукаю їх усюди,  в Інтернеті зокрема, й жоден не лише принц, а взагалі чорті-зна що! Ти не повіриш, але ото вчора знову їхала на здибанку  ще з одним, тринадцятим по рахунку. Та замість зустрічі, як бачиш,  опинилась у тебе в ліжку ледь не гола…

— Не переживай, я не скористався твоєю безпам’ятністю. А, коли переодягав, то навіть очі  заплющив, аби не дивитись…

— Ага, можна  в це повірити!

— А що, хіба я не змахую на принца?

— Цікаве питання… Судячи з того, що я спала в ліжку, а не на  обочині дороги, в тобі є задатки благородства та великодушності.

—То що, може я  і стану тринадцятим?

— Не знаю, час покаже.

— Навіть так?

— Так, бо в отих попередніх    дванадцяти апостолів на думці було  одне:  при зустрічі зразу квапились запросити до кабака, аби, мовляв, там у спокійній обстановці про все поговорити, й з думкою непомітно напоїти, опісля  заманити в ліжко щоби й наступного дня покинути.

— Ну, гаразд, іди прийми ванну й поїдемо в ресторан.

— Та ну тебе! До речі, тринадцятий запрошував до театру.

— Ну в ліжку ти в мене вже була, так що боятися мене тобі  не слід.

— Цікавий нюанс,— вона знову скинула на нього жвавий блиск зелений очей і дещо кокетливо  всміхнулась, —  Дивно, що ти   не скористався з моєї безпам’ятності й не узяв мене?

— А  що воно за задоволення займатися сексом  ледь не з мертвяком.

— Та ну тебе!

Уляна відкинула покривало й опустила  долі стрункі ноги, зауваживши краєм ока як до них на якусь мить приклеївся  погляд хлопця. «Ага – втішилась дівчина, — я йому  подобаюсь»   Перев’язала  на халаті пояс, окресливши гнучкий стан, і звелась на ноги .

— Твоє убрання он в тій кімнаті почищене та випрасуване. Я ж тимчасом приготую сніданок.

Коли  Уляна  скупавшись вийшла з ванної  Володимир запросив у їдальню. Серед просторої кімнати, стояв продовгастий  світло-вишневого кольору стіл, чотири м’яких з високими спинками крісла, над столом нависала люстра. Під протилежною стіною – широка зі спинкою м’яка канапа, крізь арочний отвір до кухні було вино край  серванта.  Та найбільше  збентежила  сервіровка стола, що, здавалося, ламався від наїдків од котрих розбіглися очі: тости, шинка з ковбасою, твердий сир, смажені яйця на скибочках хліба  посипані сиром, апельсиновий сік і шампанське.

— Ні фіга собі!  Що це?

— Справжній сніданок.

— Оце так сніданок! — Уляна зручно вмостилась  у крісло   котре послужливо підсунув хлопець і почепила серветку.— Ти хто?

— Як тобі сказати? У свій час  закінчив вищу школу  кулінарної майстерності. Працював шеф-поваром у ресторані «Високий замок». — Володимир беззвучно відкрив пляшку  шампанського і наповнив келихи.

—Я у   цьому році закінчила інститут і зараз знаходжусь у активному пошуку роботи.

—    Чому знайомишся через Інтернет?

— А що маю робити? Куди тільки не потикалась  усіх, насамперед, цікавить  стаж роботи. Ану натраплю в Інтернеті  хто візьме без стажу.

— Навряд,  керівників більш менш солідних установ там не зустрінеш. У них просто нема часу на таке. Ото ж тримайся мене…

— Ага! Й тебе біда не мине, — усміхнулась.

— Не біда, а робота. Сьогодні й завтра вихідні, а поживеш у мене …

—  Цікаво! Ти що, мене не відпустиш додому?

— Навіщо, аби знову перлась кудись на зустріч з наступним Інтернет знайомим? Раз  уже попалась мені, то тепер  вирішуй — шукатимеш ще, чи, можливо, уже знайшла?

— Ти маєш на увазі себе?

— А кого ж би ще? А в понеділок поїдеш зі мною  у Чернівці на ділову зустріч…

— У  такому вигляді я з тобою нікуди не поїду.

—  Не переживай, я  тебе одягну, як  бізнес леді!

— Цікаво з якого  це дива така щедрість!

— Не хочу казати банальних слів про любов з першого погляду, але ти припала  мені до вподоби! З отієї самої миті, коли світло фар вирвало тебе з пітьми посеред дороги ледь не під самими колесами авто.

— А що скажеш коханій жінці?  

— Немає в мене  жінки.

—  І це може бути правда?

 — Свята правда! Знаєш, поки вчився у Кембриджі  не до того було, потім розпочав  вже тут, у дома, власний бізнес, то крутився, як білка в колесі. Лише тепер, коли все  стабілізувалось настав, мабуть, час    знайти свою половинку. Крім того продихнути не дає  друг, котрий гонобить мене, що, мовляв, немає у мене хисту, що боюся дівчат, що досі не знаю звідки в них ноги ростуть…

— Ти справді їх боїшся?

— Чого так думаєш?

— Щось надто делікатно ти зі мною поводишся.

— Тобі це не подобається?

— Та що ти! До мене в житті  ще ніхто так не ставився…

—  Так от у справах мені доводиться дуже багато їздити. Найчастіше знайомлюсь з дівчатами в дорозі, як ото з тобою. Оскільки за кермом не дуже  набалакаєшся домовляюсь про  зустріч на котру приходжу пішки.

—  А де авто? — питають ніби між іншим.

— Шефові потрібно терміново кудись  поїхати. Я у нього водієм, ото заледве  відпросився, аби не зірвати нашу зустріч. На наступне побачення жодна з них не прийшла. А я шукаю таку, котра полюбила би мене, а не, судячи з престижного авто, можливі мої статки та гроші… Й ото зараз мені і здається, що нарешті повезло.

— Ти певен?

— На всі сто!

— А чому мене так не перевірив?

— Через твої таблетки, ти опиналась у моїй оселі й усе бачиш. Хоча постій! Слід було навішати локшин  на твої вушка,  що це будинок мого боса, а я тут лише квартирую. Ех, така нагода пропала,— засміявся хлопець і подав дівчині  бокал з вином.

— За знайомство!

— Взаємно.

Уляна зробила невеликий  ковток і поклала келих на стіл.

—Е ні!  Так справи не підуть. За знайомство треба випити все до дна, аби нікому не полишати на сльози.

— А тобі не буде соромно знатися із селючкою?

— Чого би це! Я сам селянський син.

— Справді? Ну що ж,  за тебе! — узяла  келих,  випила все до краплини.

—Дякую.

—Сподіваюсь у тебе, як у попередників, нема гадки мене підпоїти?  — усміхнулась.

— Їж уже, а то справді захмелієш…

— Дякую за вишуканий сніданок.

— Ти вже наситилась?

— Фігуру бережу, то весь мій скарб, неоцінимий маєток.

— Що правда то правда. Багатьох керівників, насамперед, цікавить  у працівниці молодість, крутий стан, повна пазуха й лише опісля  знання…

— А тебе що цікавить?

— Кому з чоловіків не подобається дівоча врода, тільки мене цікавить насамперед чесніть, сердечність, доброта, та вміння. Не дарма кажуть, що зустрічають по одежі, а проводжають по уму.

— Ти не повіриш, але, окрім форм у мене й ума досить.

— Не перебільшуєш?

—Speak You English?

— Do you know English?

— No problems. I speaks fluent English and German., Italian, French.

— Боже мій! Та ти диво!  Чотири мови!  Й досі без роботи?

— Та ні, чому ж, маю місце на пів ставки вчительки англійської у своєму та сусідньому селі, що в сумі дорівнює аж тисячу двісті гривень.  

— Вір мені, з понеділка в тебе все зміниться. А зараз ходи покажу  володіння…

— Це твій будинок?

— Так. Живу в місті, а сюди приїжджаю на вихідні. Тут природа, чисте повітря, тихі місячні вечори... Отже: спальню, ванну та їдальню ти вже бачила,  ось тут гостева зала, а отам кухня…

З прихожої сходами піднялись на другий поверх. Володимир прочинив перші двері кімнати в куті якої стояв однотумбовий письмовий стіл. Обабіч нього дві високі ледь не до самої стелі   вщерть набиті книгами шафи.

— Це мій, так би мовити, кабінет. Тут добре думається гарно відпочивається…  За отими дверима тренажерний зал, направо  ще одна  спальня, і  вихід на балкон...

Уляна, що мовчки ступала за хазяїном вийшла на балкон. Її очам відкрилась  широка панорама міста, котре мріло в далині. Від будинку започатковувалась широка вулиця особняків, яка тонула в тіні дерев. У самому її кінці виднілись куполи церкви, а на високій дзвіниці сяяв вогнем хрест. На широких присадибних ділянках, що впритул  підбігали до обійсть,  синьо та біло цвіла картопля, на межах дрімав рожевий з підмальованими щоками мак. Від паркану Володимирового будинку схилом аж до самої річки  стовбурчили щетину червоні помпони конюшини, а пахучий чебрець ткав по схилу  геліотроповий килим.

Дівчина присіла на стілець і на дотепер  осяйне обличчя  наповзла хмара смутку.

— Що з тобою Улю? — вражений різким перепадом настрою хлопець   підсунув стільця і сів  перед засмученою дівчиною. — З тобою все гаразд? Часом знову не розболілась голова?.

— Душа мене заболіла. Навіщо ти мене привіз сюди? Поміж нами величезна прірва. У моєму житті позаду немає нічого, ні радощів, ні задоволення… Під час канікул працювала  на городі,  їздила з батьком до Польщі на заробітки, аби  мати чим заплатити за навчання в інституті. А ось там така розкіш, — кивнула вбік огороджених високими парканами маєтків.— І в кожному такому палацику коштовностей, мабуть,  не менше аніж в Янека чи Пшонки.

— Вибач! Можливо, я справді  переборщив, коли повів показувати  будинок, начебто навмисно провокуючи перевіркою, як отих попередніх, чого вони шукають:  собі пару,  а чи лише  грошей? Зробив це підсвідомо, бо ти мені дуже сподобалось.

Він узяв  її руку, притулив  до обличчя дивлячись закоханими очима  на  дещо збентежену дівчину від такого щирого зізнання хлопця.

— Мене справді шокує твоя врода й тут  нічого вдіяти з собою не можу. Закохався  і нема на те ради…

— Ти мені теж припав до вподоби. Тільки  би ти знав який хрест моя врода, як тяжко його нести й скільки через неї мені довелося перетерпіти в житті…

—Твоя правда, бо як показує життя,   такі прекрасні зеленоокі створіння, як ти є врівноваженими, розсудливими й дуже працелюбними людьми. Уміють цілком віддаватися роботі, навіть коли вона їм зовсім не подобається. А коли  праця до вподоби то це для них неабияка радість Вони  прихильниці тривалих стосунків, але, на жаль, за твоїми ж словами, тобі не таланить, бо зустрічаються типи придатні  лише до любовних інтрижок та коротких романів.. Але будь певна ти ще знайдеш своє місце в житті гідне твоєму дару.

— А ти ще й психолог!

— Є трошки, бо що з мене був би за керівник, як би не розбирався у людях. Мені через два роки стукне тридцять і  тобі не шістнадцять, давай будемо вірити, що  з нас може утворитись міцний тандем на все подальше життя.

— Будемо.

— Ну, от! Порозумілись, нарешті, а тепер гайда вниз, поїдемо  в місто, словом, відпочинемо.

***

Як тільки переступили поріг крамниці  до них з глибини проходу заспішила молода жінка у форменому одязі й з табличкою на лівій половині грудей.

— Доброго дня, Володимире Степановичу!

— Здраствуй Надю!  А Ганя де?

— В себе, — кивнула на двері, що виднілись праворуч.

— О, кого я бачу! — зраділа поставна, струнка, з чорними бровами на високому чолі, увінчаному чорним, як смола, виплетом кіс, молодиця, як тільки вони переступили поріг невеликої кімнати. — Яким вітром?

—Зайшов, сестричко,  похвалитися!  Сталося так,  що оце зеленооке диво впало під час грози ледь не під колеса автомобіля й усе в мені перевернуло!

— Та невже? Давно пора, давно. Можливо,  на цей раз тобі пощастить і ти, нарешті, покинеш бурлакувати. Мене звати Ганя, — подала руку дівчині

— Дуже приємно, Уляна.

— Знаєш, сестро, мені потрібна твоя допомога, як  стиліста щоб одягнути Уляну так аби стала схожою  на імпозантну  бізнес леді. Мене кортить   похвалитися нею посеред своїх знайомих, особливо втерти носа, отому бабнику Петру... По-твоєму якого кольору брючний костюм підійде для  її зелених очей та каштанового волосся?

— Знаєш, в цю гарячу літню пору я би не радила брючний костюм і до того, поміж нами кажучи, не слід ховати такі красиві ноги. Словом, ходімо, Уляно, зі  мною і щось підберемо.  А ти посидь тут.

          Коли через півгодини перед хлопцем стала зодягнута по останньому слові моди молода леді в темно-червоній блузці, прямого покрою сірій спідниці, світло коричневих туфлях на невисокому каблуку, що за кольором гармоніювали з сумочкою та широким поясом.  

— Ну як тобі? — Уляна крутнулась навколо  себе.

—Клас! — хлопець не втримався цмокнув у щічку сестру й розцілував Уляну. — Ну ти диво! Ти справжнє диво! Як собі хочеш, але я тебе нікому не віддам!

 — То костюм тобі сподобався?—  в синіх озерцях Ганиних очей прискають на всі боки радісні промінчики.

—  Так сподобався, але найбільше, сестро, сподобалось  те що в ньому!.

— Тоді почекай ще трішки. Для завершення повної картини потрібно навести ще деякі штришки. Ходімо, Уляно зі мною…

          — Куди?

          — Поправимо зачіску, підберемо відтінки тіней, духи!

— О, Господи!

          —А ти собі гадаєш, що так легко  бути жінкою!  Ми не довго. Зробимо все, аби  твій  ловелас Петро, як тільки побачив її,   зразу луснув би від заздрощів!

***

Уляні здалося, що  переступивши поріг ресторану, вона опинилась  на подвір’ї селянської садиби. Північна сторона продовгастої зали нагадувала передню стіну селянської під стріхою хати  середини вісімнадцятого сторіччя. Ген, вглибині зали, за  плетеним плотом,  у полумиску  долини  розсипало хатки село з вітряком  на пагорбі. На розі  даху  критої соломою   у гнізді стояв на одній нозі лелека.

— Як у казці, — дівчина сіла на запропоноване хлопцем крісло.

— Сподобалось?

— Відповідає назві, справжній хуторок.

          Не  встигли вони вмоститися за столом, як поряд виросла постать офіціанта – молодого хлопця у вишитій сорочці, котрий поклав перед Уляною на стіл меню.

          — А принеси нам, друже, щось смачненького: українського борщику, курячу котлетку з печеною картоплею  та вінегретом, винця Золотий Грааль  і каву Експресо, — замовив Володимир навіть не заглядаючи у меню.

— Слухаюсь бос!

— Бос? — Уляна покинувши роздивлятися приміщення  звела по здивований погляд на  Володимира. — То що  твій ресторан?

— Був.

—А тепер?

—  Маю намір  подарувати одній  зеленоокій красуні, як весільне віно.

— А сам з чим зостанешся? — осміхнулася Уляна сприйнявши  як жарт слова хлопця.

— Ще й мені щось зостанеться і нашим дітям теж… Потерпи до понеділка й будеш у курсі решти наших  справ.

— Наших?

— Думаю що так, якщо ти, звичайно,  не передумаєш…

Поки вони обідали ресторан почав  заповнюватися відвідувачами. Враз дівчина відчула на собі чийсь погляд. Озирнувшись побачила в протилежному кінці залу   кучерявого  нахабу поряд з нафуфиреною  дівицею  обличчя  якого хизувалось бестіально хитрющими очицями.

—  Що оно за   тип  поряд блондинки у червоному платті  пасе мене поглядом?

— Оце і є отой  самий  друг, а рядом котрась з його офісних наложниць. Побачиш  він довго не втерпить підступить до нашого столика, як тільки заграють музики.  Знаєш що? А давай я тебе представлю як іноземку, він жодної іноземної мови не знає і я буду поміж вами за перекладача. Я майже певен, що він спробує  до тебе позалицятися, а ти запропонуй нахабі переспати з ним  за певну суму доларів.

— Домовилися.

—Що ж за твоє здоров’я!

— Будьмо!

Нарешті, налаштувавши апаратуру, заграли  музики. Й тільки  Петрову напарницю хтось запросив у  танок, він заквапився до них.

—Доброго вечора! Біля вас можна?

— What does he need? — Уляна поставила келих і запитально подивилась на Володимира[1]. 

— Asks permission to sit.[2]

— And let sits[3]. 

— Вона немає нічого проти. Сідай!

Якусь хвилю на його симпатичному обличчі  перебігає гамма почуттів, як ото на розпеченому в кузні шматку металу хвиля кольорів.

— То шо таке? Іноземка?

— А так.

— Ну ні фіга собі! І де ти її відкопав?

— Сподобалась?

— Не те слово! Вона вже полонила мене своїми зеленими очима. Я не йму віри!  Аби ти, що боїшся дівки, як огню,  зазнайомився з таким дивом і  навіть до  ресторану  заманив!

Уляна  зробила невеличкий ковток напою і з цікавість поглянула на нього потім на Володимира.

— Він цікавиться, де я відкопав таке диво й очам своїм не вірить, що ти поряд зі мною — пояснив англійською.

— Studied together in Kebridzhdi.

— Ми вчились разом у Кембріджі. Вона канадійка українського походження. Її предки виїхали до Канади на початку дев’ятнадцятого віку.

— І що вона, таки ані бельмеса не тямить по-нашому?

— На превеликий жаль, ні!

— Шкода…

— А то чому? Спробував би підбити клина? Не думаю,  аби тобі це вдалось, то не наші  баламутки, котрі кидаються на першого стрічного в котрого у кишені шелестять купюри.

— Відсталий ти елемент! Там, за бугром,  у  них споконвіків усе купується і продається за гроші. Наші лише починають  переймати  їхній досвід.

—What did he say?[4]

— Шкодує що не знає мови, а то позалицявся би до тебе.

 —Tell him that for two thousand dollars, I'm going with him in his room for two hours[5].

— Що вона лепече?

— Каже, що погодиться за дві тисяч баксів піти з тобою у готель на дві години

— Ні фіга собі! Вона, що повія? Ти її вже купив?

— А так.

 —Скільки вгатив у неї?

— Вона вже назвала ціну.

— Ти що з глузду з’їхав!  Сказав би мені  я б тобі свою відпустив за вісімсот гривень і не на дві години, а на цілу ніч.

— То, може поміняємось?  Я візьму  твою, а ти заплатиш за цю.

— What did he say?

—Каже що ти йому не по кишені…І докоряє, що я надто дорого заплатив за тебе.

— He married?[6]

—Та хто наважиться ділити життя з бабником. До речі он уже роззирається навсібіч  його пасія, куди це він запропастився!

— Іди, он до своєї  вісімсот гривневої! —  засміявшись, порадила українською Уляна

Від несподіванки Петро, що саме  звівся на ноги й допиваючи вино  поперхнувся.

— Гляди, не вріж дуба! — поспівчував Володимир.

— Та ну вас! — і мов побитий пес підігнувши хвоста поплентався  до свого столика.

Зазвучав вальс.

— Потанцюємо?

***

На містечко впала ніч, центральна вуличка що краяла його навпіл окреслились  жовтими гірляндами  вікон одно та двоповерхових будинків, а сіро-матова брила старовинного замку мальовничо вирисовувалась на темно-синьому оксамиті неба.

— Відвезти тебе додому? — запитав Володимир, коли вийшли з ресторану.  — Чи, може заночуєш у мене?

— А тобі цього хочеться?

— А тобі? Не бійся ані сьогодні, ні завтра я не приставатиму до тебе.

—  Ти знаєш, але я тобі вірю.

— Тоді поїхали.

***

—. Ти де спатимеш? Внизу чи в горішній спальні.

— Там де ти…

— Тоді на своє ліжко

— Своє?

— Еге ж на те де ти спала минулої ночі.

— А ти де?

— В іншій спальні. Скидай цей офіціоз, одягай халат і почувайся  хазяйкою. У понеділок поїдемо навпростець через твоє село,  я  покажусь твоїм рідним, а тебе своїм і як тільки закінчиться спасівка поберемось, якщо ти нічого не матимеш проти.

 —  Ні, не матиму…

Тимчасом Уляна переодяглась і підступила до хлопця, котрий сидів на краю ліжка.

 —Не бійся. Спи зі мною…

— Тобі справді цього хочеться…

— Чого? Ні не знаю… Хочу, але мені чомусь трохи лячно, — засоромившись  опустила очі долі, — я, незважаючи на все, негаразди, шалений темп життя, пустоголовість ровесниць, курінням, захоплення пірсингом, наркотиками  досі ще дівчина!

—  Як же ти допустилась до такого життя! — тішиться хлопець –  У наш час, коли навіть школярки хваляться своїми подвигами. На днях ото читав інтерв’ю в молодіжній газеті з п’ятикласницею, котра завагітніла й навіть не знає від кого, бо гралась у  так  звану ромашку.

— Ага  допустилась! А який би  був у мене вигляд, якби жила, як мої ровесниці й займалось ромашкою від п’ятого класу!.

— Та-ак,— засміявся щасливо хлопець,— матиму я з тобою клопоту в першу шлюбну ніч!

— А, може, сьогоднішня стане шлюбною?

— Ні, не квапся, стільки трималась, то протримайся ще який тиждень-два. Ану обдурю тебе!

—Та невже?

— Все може статися.

 —Зрештою, не я перша не я буду й останньою… Гадаю можемо пожити отих кілька днів цивільним шлюбом. Це так сьогодні модно.

Дівчина  скинула халат під яким більше нічого не було й рушила до хлопця..

—  У тебе  стан античної богині! Осина талія, округлі стегна, А перси! Господи які вони в тебе гарні.

          Уляна  сіла йому на коліна обвила його  міцну шию  руками. Хлопця крізь шовк сорочки двома жаринками впекли у груди тверді перси. Він узяв  її на руки й поніс у спальню.

***

— Ганусько, агов! — гукнула через пліт зі свого обійстя сусідка, взрівши Ганну, що  крутила воду з вуличного колодязя. — Вже є твоя відданиця?

— Нема, дівонько…

— Часом не  втрапила в яку халепу?

—  Дзвонила позавчора, що в неї все гаразд.

— І де вона?

— Каже, що в гостях у якогось тернетника.

— А голос який у неї був?

— Начебто нормальний.

—Може її викрали?

— Для чого?

— Схочуть грошей за викуп.

 — Та шо ти таке, Галюсько, кажеш!

— Хіба не видиш, як про таке чи не щодень показують у телику?

З  вулиці в їхній закуток показав носа сріблястий позашляховик з тонованими вікнами й зупинилось поміж обох дворів.

— Йой, Ганусько! Часом не до тебе?— злякано скрикнула Гапюська дивлячись широко відкритими очима на авто з якого, крізь опущене  вікно, всміхається незнайомець.

—  Доброго вам дня, пані! Не підкажете, де тут мешкає Уляна Кравчук?

— А я що кажу! — зойкнула сусідка й  присіла   за плотом.

З легковика вийшов у темно синьому костюмі у білій сорочці  з галстуком молодий чоловік, підступив до плоту і з подивуванням поглянув на  позу жінки.

— З вами все гаразд? Ви чогось злякались, що  ховаєтесь?

— Вас боюси, — встромила  носа в шпарину поміж заокруглених штахетин.— Нащо вам Улька?

— Кажуть,  що вона десь тут   живе.

— А ви, панунцю, часом не  той не рекетир?

— Хто, хто?

—Ну,  той гунцвот, що рабує людей і нікого не боїться! Навіть кари  Господньої... Часом не ви стирили Ульку й тепер приперлися за викупом?

— Та ні, що ви!  То де вона мешкає?

— Онде,— показала рукою на будинок навпроти, — а побіля студні   її мати…

— Добре, дякую, і не бійтесь, я мирна людина,— подякував хлопець Галюсьці й у два кроки збіг  стежиною під гору до криниці

— Тут живе Уляна Кравчук?— привітавшись запитав у Ганни.

—Жила,— жінка закрила   до криниці дверцята й пильно поглянула на прибульця.

— І що з нею  трапилось?

— Пропала безвісти…

— Коли?

— Ще в п’ятницю на ніч глядя, поїхала на зустріч з якимсь  тернет бовдуром і як  шляк втрафив.

—  З ким, ким?

— А з отими, котрих повно в компутері, — Ганна поглянула на незнайомця й уловила в  його чистих сірих очах теплі нотки лукавства,— тринадцятим по рахунку.

— Та ви що! У неї так багато  було бовдурів отих?

— Було. А толку! Їздит їздит, а ніц з того не виходить… Не може знайти собі пару.

— Вона  така перебірлива?

— А так, а вперте страх єден! Замість того щоби  віддатись ось за сусідського Влодка,— показала на обійстя, де за плотом  чемпіла сусідка,—  якого знають, як спокійного, не пючого парубка,   шукає  якогось чорта на свою голову в отих тернетах! А там і бандит і, як каже  Галюська, рекетир чи  злодій може  трапитись …

— Так, проблеми у вас з нею, з таким упертюхом.

— Ой, не кажіть!

З авто  на дорогу ступила молода бізнес леді в  сірій спідниці й темно червоній блузці з сумочкою, в димчастих окулярах і направилась до них.

— Ганусько, поглянь! — гукнула Галюська,—  рекетерша суне!

Ганна з під лоба зиркнула  на незнайомку, котра наче зійшла з подіуму на показі мод і виляючи задком прямувала до них.

— Придивіться  ото,  часом, не ваша пропажа? — запропонував хлопець.

— Оце опудало? Та йому місце на городі птахів полохати. Моя донька скромна, тиха селянська дитина…

Тимчасом Уляна підступила до них, взяла Володимира під руку й зняла протисонячні  окуляри. Ганна на якусь мить остовпіла, тоді з підозрою подивилася на дотеперішнього співрозмовника й лице  спохмурніло.

— Оце і є отой  Тринадцятий?—  єхидно поцікавилась, упізнавши доньку в такому незвичному для сільської дівчини костюмі.

— Його звати Влодко!

— Тепер скажи мені коли, натішившись тобою, він викине тебе як непотріб? Завтра, через місяць?

— Та ви що, Катерино Степанівно, як таке зеленооке  диво можна покинути.

— Ну, ну!

— То може запросиш нас до хати? — Уляна штовхнула хвіртку й повела хлопця за собою.—  Тато де?

— Пішов до магазину за хлібом…  а-а  он уже суне.

— Слава Ісусі Христу, — привітався середнього зросту, повновидий чоловік з гладко причесаним волоссям, кольору стиглого жита, стрижені вуса, рівний ніс і ясні, волошково-сині очі.

— Що дочко в нас за гість такий?

— Тернетник! — оскалила зуби Ганна.— Тринадцятий, — й стільки в цьому слові було жовчі, що Володимир  зиркнув на Уляну, котра аж ніяк на це не зреагувала, мабуть, звиклася з характером матері.

— Мене звати Володимир, родом з  Устечка що побіля Заліщик. Живу в Львові, маю невеликий бізнес. Випадково познайомився з вашою донькою, перейнявся її гризотами й маю намір прилаштувати її перекладачем в рекламне агентство.

— Василь Іванович! — подав хлопцеві натруджену з горошинками мозолів руку й міцно потис Володимирову. —  Що ж ми стоїмо, проходьте в хату, а ти, Ганусю, накривай стіл.

— Ви нам вибачте, Василю Івановичу,  але ми поспішаємо на  ділову зустріч, там обговоримо  деталі контракту, й, сподіваюсь, від завтра ваша донька зможе приступити до праці. Центральний офіс агентства за кілька кроків від мого помешкання. Уляна житиме  у мене, оскільки ми вирішили побратися. Їхатимемо назад, познайомлю її зі своїми батьками, котрі живуть у Заліщиках і підтримують мій бізнес садовиною та городиною, тоді затримаємось у вас і про все детально поговоримо. Ми сьогодні зранку вже подали заяву в ЗАГС і як к тільки закінчиться  Петрівка, зразу відгуляємо весілля.

-— Ну, що ж, нехай щастить вам, дітки мої! — перехрестив  їх Василь Іванович і взявши під руку дружину став у хвіртці й дивився їм услід аж поки позашляховик не щез за рогом вулички.

11.04.2014