Під цими рядками можуть підписатися ті українські митсці, котрих лиха доля розкидала по всіх континентах світу, й чия творчість нині повертається нам, читачам, спраглим на правдиве літературне слово вже у вільній Україні. На жаль повертається лише слово - виплід невтомної праці душі, а сами вони приречені спочивати під чужим небом - надто міцне коріння пустили, аби повернути назад. Та й хто їх жде, коли:

Навколо пустка навісна,

Оголена, хоч і розкута.

Де мріяли колись садки –

Тепер немає пустці спину.

Лиш стогнуть зганьблені грудки

З моєї рідної хатини.

І вславленого солов’я

Розбилась арфа золотоая...

Стою, дивлюсь і плачу я, -

Що вдіяла комуна злая...

Ці пекучі рядки вирвались з душі поета, коли після довгих літ розлуки, нарешті, вдалось йому приїхати на Україну в рідне село Писарівка, де проминули такі щемкі й радісні дитячі роки, і з якого, вчуваючи у собі дар Божий, він пішов у життя аж поки лиха доля не змусила покинути свій рідний край.

Я веду мову про українського поета, прозаїка, члена Спілки письменників України, автора трьохтомника поетичних творів та прозових книжок "Поєдинок з дияволом”, "Одчайдушні”, "Смертельною дорогою, "Їм дзвони не дзвонять” громадянина Канади, жителя Вінніпегу, котрий народився 12 серпня 1910 року в селі Писарівка Крутянського району в колишній Подільській губернії, й закінчивши факультет літератури в Ленінграді в 1940 році переїхав до Львова, а влітку 1944-го опинився у Німеччині, де редагує газету української дивізії "Галичина”. Визнання, як поет отримав ще на рідній землі в 1934 році видавши збірку поезій "Штормові балади” Леся Нестеровича Гай-Головка.

Зараз я тримаю у руках третій том поетичних творів, що побачив світ цьогоріч у видавництві "Тайп” за сприянням та фінансовій допомозі української канадської фундації ім. Тараса Шевченка й товариства українських самостійників у Суре Суррей Б.С. Редактор тому Петро Сорока, кандидат філологічних наук, член спілки письменників України.

Якщо і в попередніх томах, особливо у першому, ще вчувається процес творчого росту молодого поета, котрий лише вивчає світ, опановує літературну техніку, то третій том – це поезія зрілого майстра. І як кожна більш-менш повна збірка, будь якого поета є так би мовити творчим звітом, і поетичною біографією. Через усі три томи проривається поетів біль за брак єднання між своїми, що споконвіків притаманне нашому народу, як покута, як кара Господня за якісь скоєні далекими предками, гріхи.

Демон роздору між нами живе,

Вітчизну у серце пече, -

Писав поет ще в 1947 році і не втрачав надії, що колись таки, не зважаючи на ніщо гноблена країна підніметься з колін, стряхне з себе важкий гніт наїзника.

Але я вірю, що тяжка неволя

Злетить із наших сіл і городів...

Земля прокинеться від зоряних пісень

Освятить нас народження Христове

І виведе країну з ночі вдень, -

Не переставав вірити поет, а тим часом "...єдність блудить на вигоні цім. І немає кінця нашій згубі, що розколює нації дім.” І знову й знову пише "Про дні втюремлені в моїй країні, Про втоптані у землю батьківські гроби”.

Живучи далеко від рідної землі, поет уважно слідкував за всіма подіями, що відбувалися у рідному краї й завжди, коли з гіркотою, коли з болем, а коли й їдким сарказмом, одзивалась його поетична душа. Так на смерть Володимира Івасюка вона вибухнула баладою про "українського духовного богатиря”, котрий на пропозицію генерала:

"... возз’єднання пісню давай-но мені

Що б в сонячнім світлі чи лютій грозі

Співали її українці усі”

лише "вбійчо до ката зареготав”, як це робили славні прадіди – запорожці, коли їх саджали на палі. Це ще один феномен, ще одна загадка українського духу одні можуть мужньо вмерти за волю України й в той же час може: "брат брати впокоїти у темряві совісті”, "Бо в партію іншу занурився він”. Такий ми вже народ і нема на те ради, бо лише на "на Вкраїні милій” одні віддавали всього себе, свої життя на жертовний вогонь заради здобуття волі державі, а інші правдою служили окупантові, але й там, серед емігрантів, попадались люди, котрі за визначенням поета:

У Совєти їдучи нині

Головаті, невгомонні.

Їдуть ніби жовто-сині

Повертаються червоні.

І повернувшись намагаються спинити поетову пісню, закидають докір творцеві за чесне правдиве слово:

Гнуть слова на мене злісні

З ревом - вереском рогаті,

Щоб спинити мою пісню

І примусити мовчати.

Почавши читати цю рецензію читач може подумати, що поезія Гай-Головка аж надто заполітизована й здатна лише співстраждати разом зі своїм уярмленим народом та палати ненавистю до його гнобителів і катів. Але, як і в кожного поета, є у Головка й любовна лірика й що характерно ми подибуємо не лише ідилічні картини, як ось у цьому зразочку:

Чому повітря так багато

В моїй малесенькій кімнаті,

Немов у сизім дзвоні неба?

Тому що я прийшла до тебе...

Хто не переживав чогось подібного у роки своєї юності, та однак у Гай-Головка любовна тема сміливо сполучається з гумористичними мотивами, іронією, ба, навіть, сарказмом. Русява молода дівчина любила хлопця. Хтось сказав, що йому лише до вподоби чорноброві й, використавши всі сучасні засоби макіяжу, вона

... з’явилася до нього,

Як циганочка чорнява.

Глянув пильно він на неї,

 І промовив ледве чутно:

-         Я б назвав тебе моєю

-         Чистою – не каламутну.

І знову в іншій поезії вже на запитання хлопця, чи вона його любить, дівчина відповідає, що багато разів до нього мовить, а він її не чує.

Ти не чув мене не чуєш,

Я тебе не впізнаю...

Якщо вдягнеш і узуєш

Та ще хутро подаруєш,

То тебе я полюблю.

До третього тому поезій Ол. Гай-Головкка, окрім власних поезій, увійшли до тому поетичні твори канадських англомовних поетів, котрі чимось співзвучні поезіям самого автора. Ось у вірші "Пам’ятник Шевченкові у Вашінгтоні”, Ватсона Кірконеля знаходимо такі пекучі слова:

Відтоді вже пройшло понад сто літ,

Але Шевченків дух і далі терпить гніт...

Бо трон замінено марксиським лихом,

А чорного орла червоним грифом

Кайданів брязк у Прометея на руках

Партійний кляп у горлі козака...

Ось ще стиснутий вислів цього поета:

Життя увінчує людей,

Коли в безділлі голова...

Усі вміщені в томі поезії читаються легко, добре засвоюються, й, навіть не обізнаний з тонкощами поетичного ремесла, яко аз грішний знайде велику насолоду від їхнього читання. Я зумисне оце невеличке дослідження зосереджую на одній стороні поетичного дару на одній темі, а саме суспільно-політичному звучанні.

Я вже згадував, що через усі три томи наскрізною червоною ниткою проходить тема - віри в те, що Україна здобуде, нарешті, волю, незважаючи на всі лиха, й чорнобильське в тому числі, бо надто натерпілась уже, переживши голодомори, братовбивчі війни й що ближче (читач сподіваюсь догадався що поезії у всіх томах вміщені в хронологічному порядку) було до часу, коли почала по всіх швах тріщати Горбачовська перебудова, поет перебуваючи вдалині від подій у рідному краї, інтуїтивно відчув наближення краху імперії й писав у липні 1989 року у вірші "Приснилося мені”: " дивлюсь у даль – і світиться мені, Що воля зійде в ній, як у моєму сні”.

І, нарешті сталося! Наступила та пора, коли "Комуни гине багаття, Зорі вже дивляться з неба. Встала Вкраїна з прокляттям, Лікуючи здушені ребра” й далі: "Україна вкрилась прапорами Синню неба й золотом землі”

Україна здобула довгождану волю й поет безмежно цьому радий, та за плечима вага літ й серце знову озивається пекучим ностальгічним болем:

Плачуть квіти в чеканні й утомі

Плаче явір у журній воді.

Не побачу я рідного дому,

Що полишив у смертельній біді...

І наче змирившись з тим, розраджує себе й тих, хто теж весь вік був прикипілий серцем до батьківщини, не зможе відвідати рідні місця, заспокоює:

Нехай вже так, нехай вже буде,

Що України не побачу я.

Нехай вже так, нехай на мої груди

Ласкаво ляже не моя земля.

Нехай у ній я буду вікувати

Зі снами зрослими в моїм житті

Та дух мій буде з вічністю витати

Над Україною у дні святі!

Одначе доля ще змилостивились над поетом й у вересня 1992 року Гай_Головко відвідав рідні місця. Його радо вітають у Києві, поновлюють членство у Спілці письменників, влаштовують творчий вечір...

Набравшись як і позитивних так і негативних вражень повертається назад. Дні далі злютовувались у роки, а в Україні все нема й нема ладу, й невтомна поезія, палке серце патріота знову стукає, як попіл Клааса. Спочатку вірилось, що ось-ось і все налагодиться, залишиться тільки: "згорнути бруд із України, Який комуна нанесла” й тоді: " устати дужо До праці до знання”

Та цього не сталося. Замість потуги та праці на розбудову держави ми підняли крик і ґвалт "Що жити у Незалежній боляче”, бо "в шлунку і кишках пече” й тут поет з гострим сарказмом кидає нам, невдячним:

Бо ви, схахлачені, хотіли цього.

До парламенту вибрали отих,

Що нижчили у селах якомога

Працівників завзятих і тривких.

А вже, коли вибрали, то:

Тепер пождіть - дадуть вони вам їсти

Помазаники ваші комуністи..

Адже це ж ті самі, що:

Погризли історію нашу,

Стоптали традицій цвіт,

А мову скупали в параші

Щоб змити оцим її слід,

Дорікає нам, що ми знову, як у 20-ті попались на гачок їхніх облесливих слів і допомагаємо гаками тягнути: "Скалічену Вкраїну в чорний вир” й побачили, як  з Кучми під час:"... тронної промови Вилізла душа чужа, І Україні безголовно В спину всунули ножа.”

Та все ж поет надіється і вірить, що знайдуться ще в Україні люди, котрі не допустять цієї останньої наруги вже у вільній державі:

... в обороні стануть люди, Щоб зчищати прокляте зло.

Народ наш бився без упину,

І знову кинеться в бої

За українську Україну,

За нашу рідну, що її

Окрадену і розриту

В злочинні довгії роки

Хотіли здерти з мапи світу

В Москві царі й більшовики.

І звертається до нас усіх: закликає рятувати мову.

Прокиньтеся, брати мої любі.

І станьте на варті її.

Рятуйте життя від погуби

Що чинять "свої” й не свої.

Без мови- країна без роду,

Без мови країна німа,

Без мови немає народу,

Без мови охоплює тьма.

Одна ці заклики не доходять до наших парламентарів, бо навіть побратими по перу, такі, як Борис Олійник, котрий вихваляв на сесії солов’їну мову комуніста Симоненка, котрий зразу забув її, як зрозумів, що його не оберуть головою парламенту.

Тому ще раз, вже з останніх сторінок рецензованого тому поезій, знову звертається  до нас в Україні сущих, б’є на сполох, молить, наказує:

І тепер я словом до вас лину,

Нинішні й прийдешні землячки,

Не давайте зняти з України

Волі й незалежності вінки

Й

Боронім душею й головою

Оте, чого ждали сотні літ.”

Данило Сивицький