Читаєш — і ніби справді дивишся у «вікно в пережите», а чіпка пам'ять виразно рисує епізод за епізодом і про те, «як батько хліб поніс до лісу тим» («Ніч і птаха крик»), котрі не впали у зневіру, не скиглили, як дехто сьогодні — за шматком «де­шевої ковбаси», — у них були інші виміри: воля України, а не задово­лення поклику шлунка, байдуже з-під якого прапора. Вони свято віри­ли (віра й дух їхній були незламни­ми), що жертви не марні, були сві­домі того, що їх чекає попереду, й уже, коли було «кулі роздано на кожного», вмирали з піднесеною головою, знаючи, що «мертвими поставлять нас під мурами», й про­сили лиш одного у Всевишнього — дати сили матері це витримати: «Я прошу, мамо, не признайтесь...» («З пісень батьків»), І матері, скріпивши серця, що скапували кров'ю, витри­мували, не зізнавались.

Прив'язали до воза. Татари?

Тільки де там татарам до цих —

то замало сказать яничари,

світ не знав ще убивців таких.

[«Молитва до чужої матерія].

Минали роки... Земля заліковува­ла рани, оживали села, вставали з попелу зруйновані міста, налагоджу­валось сяке-таке життя, а на наші ще не сформовані душі щодень сильніш обвалювався шквал брехні, лицемірства, святотатства. Нас по­волі, стиха, підступно привчали за­бувати, хто ти, чиє твоє коріння... «Чуже навчили цілувати і жить без отчого тепла» («Двох правд нема»).

Згадаймо, як хрестили, одружува­ли, хоронили... Через це нині «Отцівщини поріг пече вогнем... І матінка запитує мене: Чому не всім про­щальні дзвони грали?»

Хоча й лукавили, не раз ішли проти власного сумління, «чуже ці­лували», але десь у глибинах жеврі­ло й не згасало наше національне, котре сьогодні не дає впасти у ро­зпач, хоча й

...нелегко починати знову

життя на чистому,

на білому, як сніг. І вздовж,

і впоперек

у кирзових

по наших болях пройдено —

болить!

Я весь затоптаний,

замирзаний,

порадьте,

як по білому ступить?

(«Порадьте»).

А чи не пізно починать усе зано­во? Адже вже давно «юність відлюбила» й «останні біжать поїзди», бі­жать до тої кінцевої зупинки... («На­осліп». А ось і вона:

Остання вже?..

Ба, ні, мій потяг свище далі.

Не вечір ще.

(«Давай»].

Воістину, пане Даниле! Не вечір ще! Жиймо! Пройшовши через по­каяння, через духовне очищення, станьмо навколішки перед Всевиш­нім і помолімось!

«Ти один

над червоним,

над жовтим,

над синім,

нероздільний,

як крапля води.

Отче наш...

Ти всесильний,

і це нам прости».

[«Отче наш»}.

Одриваючись од «Вікна в пережите», з тривогою вдивляюсь у сучас­не, не забуваю поетове:

...а якщо, б і знову Муравйови,

скільки встало б нас під Крутами тепер?

[«Про Крути пам'ятаймо»).

Ой, не риторичне це запитання! Зовсім ні. Зізнаймось перед собою, перед пам'яттю тих, хто перед лицем смерті просив у матері лише одного — «Не признайтесь!», котрі віддали життя за волю України. За оту саму волю, котру нині деякі наші грома­дяни проклинають, наче оті жиди, котрих Мойсей аж сорок літ водив по пустелі, й скиглять за рабством і ждуть слушної миті, аби стрімголов побігти у наймити до «старшого бра­та»,

Отож запитую я, панове, чи бага­то з нас готові підвестися з м'якої канапи, відірватись од кольорового телевізора, полишити сите життя, гарячі жіночі стегна й піти у ліси, у безвість?

Вірші Данила Теличина з циклів «Отча криниця» та «Мамині вірші» нагадують, будять, застерігають і пробуджують тих, хто досі спить або мріє про «оновлений рай»...

Нехай не складеться враження, що перша книжечка Данила Тели­чина «Вікно в пережите» аж надто заполітизована. Зовсім ні.

З решти трьох рубрик, назви яких самі за себе говорять («Світло твоїх долонь», «Сонети в розлуці», «Жовте листя»), перед нами постає само­бутній лірик. Тут пульсує гарячий струмінь як нерозділених перших по­чуттів, так і назавжди втраченого кохання. Ліричні поезії світлі, чисті, легко лягають на душу.

В особі Данила Теличина маємо. непересічного поета, і кожен, хто візьме в руки цю книжечку, пережи­ве немало щемких хвилин від зус­трічі з прекрасним. Поезії світлі, чисті, без модерністичних викрутасів, коли читачеві пропонують розв'язувати ребуси та відгадувати загадки... Лише одна — (на мою думку, «Рандеву») випирає із загального контексту своєю грубуватістю. Ріжуть слух слова: «Го­рілиць лягла скажена сука...» та «Ви, мужло, ніколи не кохали...», яких більше ніде не подибуєш у прекрасній збір­ці «Вікно в пережите».

Данило СИВИЦЬКИЙ

с. Мшанець Теребовлянського району.