Мене зустріла «опецькувата, круглої форми жінка. У неї голова і тіло мали вигляд сту­лених докупи картоплин, які зрослися в місці шиї, а ноги та руки, начебто встромлені в потрібних місцях не дуже ме­тикуватим школярем».

Я ішов за нею й роздивляв­ся.. Будівлі нагадували «лікарняне місто, в якому пацієнти у віигляді земних мешканців розділені на два табори, з яких один спить, а інший перебуває у стані бадьорості»,

Аборигентка пропустила мене «крізь дверний отвір» до зали. «Зала виявилась і непрямокутною і не круглою. Вона вигина­ється стрічкою Мебіуса круто вгору» ,

Я визирнув у вікно. «Рел­ьєф довкола парникового міста був рівний». По рівному рельє­фі снували істоти «у вигляді земних мешканців». Дві бараболисті жінки «з глечиками на плечах» ішли повільно.

«Напевно в такий спосіб забезпечують житла водою» — подумав .я, як мою увагу при­вернули два істукани, що тяг­нули полоненого землянина «у вигляді викрученої ганчірки».

Аборигентка підвела мене до круглого столу й кивнула на «стілець, який виглядає чужо­рідною річчю». Дивні квіти, що стояли в центрі стола привер­нули мою увагу. «Вони виструмлювали полум'ям, палали багат­тям, бризкали увсебіч суцвіт­тям протуберанців».

— Це якісь особливі квіти? — питаю збентежений.

— Так, — вона промовляла моєю чистою мовою, — ми плідно працювали і далі працюємо в цьому напрямку.

Безшумно розчинились две­рі й до зали, вигнутої стрічкою Мебіуса увійшло четверо. Вони мали вигляд «грубо обтесаних істуканів з пружинистою хо­дою і синхронними похитуван­ням голови в такт переміщен­ня ніг». Зодягнуті були «в зруч­ні, красивого крою спортивні костюми».

— Це землянин, — сказала аборигентка. — Він «шляхом метидаційної девінацїі» втік із Землі.

— Невже ось так, ні сіло ні впало треба втікати? — блимнув на мене оком «стат­ний спортивного складу» істукан, тримаючи під руку істуканку, що «у профіль скидаєть­ся на гаванську гітару».

— Я маю свіжі дані про наближення Всесвітньої катас­трофи... — почав виправдовувавати свою ганебну втечу із Землі.

— А розв'язати проблему в інший спосіб не можна?

— Ні, до катастрофи зали­шається обмаль часу, а стра­тегія боротьби відсутня, і ніх­то цією справою не займається.

— Так, я чув про це, — прохрипів пропитим голосом другий істукан, що був нижчий від своєї половини «на цілу до­лоню поставлену на ребро». — Там на Землі «Стільки досі було поламано списів довкола питан­ня».

— Вони там «на рівному місці збройні протистояння» влаштовують! — цявкнула пис­кливим голосом істуканка, але цей випад я пропустив мимо вух.

— Звідки й чому таке лихо напосілось на нашу Землю? — запитав я, сідаючи навпроти істуканки біля круглого столу. То була «не жінка, а якийсь штуч­ний витвір художника». Особ­ливо мене приваблювали її груди, «наче ті кавунці з хвости­ками», що пипетками випирали з-під куртки. Вловивши на собі мій погляд, вона усміхнулась і «промовила»:

— Через те, що ви відхили­лись від шляху накресленого ве­ликою Всесвітньою волею, тоб­то Богом і переплутали добро зі злом.

— І саме через це ви «досі не можете розгадати підступ­ність мешканців Леї, які вже понад дві тисячі років полю­ють на вас, — прохрипів про­питий бас.

— Мешканців Леї? — роб­лю великі очі.

— Атож. Це вони «розрі­джують вас епідеміями хвороб, Вони знаходять між вами владнолюбних маньяків, незримо за­палюють в них деспотичну кро­вожерливість, а потім ловлять рибку в мутній воді страшних катаклізмів».

— То всі біди землян через отих клятих леїв? — все ще не вірю. — Що ж нам, бідолаш­ним, робити?

— Особисто вам негайно слід повернутися на Землю і «таким чином нарешті зруй­нувати усталені бар'єри в мис­ленні землян» і почати “від­кривати очі на дійсний стан речей».

— Адже «не думаючи про майбутнє прийдешніх поколінь.  Спалюєте внутрощі землі, заповнюєте небо димом, труї­те хімікатами річки».

— Отож, у нашому одно­стайному рішенні повернути вас на Землю «виявилась риса доб­рого начала».

— Наша цивілізація уже досягла високого ступеня тех­нологій і ми вам допоможемо уникнути катастрофи.

— От спасибі!

— А зараз, як годиться, можна щось і за комірець перед далекою дорогою, — «статний спортивного складу» істукан «вдоволено посміхаючись прого­лошує:

— Ерго Бібамус, — і вий­має з глибокої кишені широких плисових штанів карафу, у якої вузеньке горло».

Істуканка «миттю вискакує за двері і вносить макітру з варениками».

— Ви коли-небудь пробу­вали в таку мить вареники зі шкварками і тушеною капустою? — цікавиться, і косує на мене зеленим оком, а кавунці ледь не проколюють «спортив­ного крою одежі”. Вочевидячки я їй сподобався. Може ще замо­вить словечко, й мене не відіш­лють назад на Землю? Істукан­ка всипала мені повну миску. Я поглянув на подані вареники «по формі — це півмісяці, три­кутники, многокутники, шести­кутники, восьмикутні зірки, зрі­зані піраміди, сегменти і навіть подібні на футбольні м'ячі». Ко­жен вареник мав інший колір «вишневий, малиновий, абрико­совий, небесний, мідний, алмаз­ний, калиновий, чорничний і так далі» (ст. 79).

— Такої миті у мене ще не було, — признаюсь і переходжу в наступ. — А ви куштували вареники з «маринованими сли­вами та вишнями, вимоченими у виноградному вині, або з ма­ком та сиром, чи з абрикосами та родзинками впереміш з ка­линою?»

«Ну що з'їли? — тішусь. — Гадаєте що формою та кольо­ром вареників мене здивуєте? А дзуськи!» І продовжую:

— Я сам безтямно люблю їх ліпити, начиняти, накачу­вати, варити, відціджувати, перемішувати. Я люблю їх їсти зі сметаною чи маслом, медом чи підливкою. Блаженний той чоловік, який звідає смак, зроб­лених мною в часи натхнення вареників...» (ст. 85).

— Гаразд, пий уже! — пе­рервав моє пасталакання зеле­ноокий істукан. — Ерго Біба­мус!

— За щасливе повернення!

— І врятування землян! -дзенькнули чарки.

— Люди — ждіть! Я повер­таюсь, аби «зруйнувати уста­лені бар'єри й вікдрити очі на дійсний стан речей.

— Ерго Бібамус!»

Іван ГРЕК

Р.5. Виділені курсивом слова взяті із книжки Олек­сандра. Бугая «Зустрічі після смерті”. Науково-фантастичні оповідання. Тернопіль 1996 р.