Здається — збулось! Є все — власний дім, престижне авто, дружна сім'я, кохані діти..., а чогось не вистачає. Чогось ниє серце й тривожиться душа. Особливо, коли ця душа належить творчій людині. Тоді й випиваються на папір слова туги за рідним куточком, за хатиною під солом'яною стріхою у пахучому садочку з майовими хрущами, що гули над вишнями, за запахом рідної землі, отчим краєм. Вирвана з цього оточення душа, не прижившись в чужому середовищі, вже й зашкарубла, бо й спів солов'їний "слухать розучилась"...

Ось приблизна схема життєвого шляху другої хвилі емігрантів, викинутих кровожадним окупантом з рідних земель. Правда, нема чого гріха таїти, серед емігрантів є досить таких, що швидко асимілювались, забули рідний край, його мову та звичаї... "Їм тепер не солов'ї, а "новіше авто сниться" і "поверхова кам'яниця"...

Людина без духу, без коріння — ніщо, "заживо мертва й давно забута". А "мертвих" ностальгія не мучить, вона притаманна пише "живим"...

Сльота на серці і болото,

Думки загрузли по кістки,

Втопити б душу хоч в нудоті,

Та й тут калюжі замілкі...

Я тримаю зараз у руках книжечку нашого земляка, невтомного працелюба Петра Сороки: "Зоя Когут. Літературний портрет" — монографія, у якій автор досліджує творчість української письменниці, самобутнього лірика, талановитого сатирика, доля якої споріднена з рештою емігрантів, котрим не було місця у рідному краї "під щасливою зорею радянської влади".

Після довгих блукань та поневірянь Зоя Когут опинилась аж на протилежному кінці світу — в Австралії... Пізніше, ставши відомою поеткою, вона напише історію цієї країни з іронією і веселим смутком.

Десь зростали піраміди,

Рубались нації під християнський крик.

А тут — щасливо пік сусід сусіда,

І приправляв його, немов шашлик,

І їв без вилки... Самозрозумілое,

Британський світ такого не стерпів!

Тому — лише Австралію відкрили,

Тубільцям враз

культуру прищепили,

 Позбавивши їх

звичок і голів...

Детальніше і про біографічні дані, й про творчий злет як письменниці, як неперевершеного декламатора власних поезій, що виступала в усіх країнах західного світу, де тільки є українські громади, а також про її знайомство з Блаженнішим патріархом Йосипом Сліпим, і про його піклування над, Зоєю, як видатною дочкою українського народу, ви дізнаєтесь з першого розділу монографії "Витоки".

З наступних двох — "Поетичний світ Зої Когут" та "Сатиричні арабески" — перед вами постане неординарна поетеса, що у своїй творчості "тяжіла до класичної строгості, простоти й величі водночас". Її лірична героїня — натура складна, багатогранна, суперечлива, її почуття глибокі, оголені, болісні, просякнуті невигойною тугою за рідним краєм:

Чуже місто, чужі хмари, чужий світ,

А в ночі чужі примари і неспокій

Чужі зорі, чуже горе, чужий зміст —

І паде з чужих дерев осінній лист...

У книжці "Культурні арабески" поетеса сміється над собою, над власною невлаштованістю, зачіпає гострі й болючі питання чужини: асиміляція, забуття рідної мови, досліджує, як достаток швидко роз'їдає душі людей — представників отієї "панахидної нації... безталанної, зйойканої і гіркої".

Великого бажаєте! Не дрібніться!

Ще боротьба не скінчена! Не спіть!

Це звучить актуально й для нас. бо ми справді спимо й чи не проспали вже дарованої Богом волі, допустивши через свою дрімоту до влади депутатів, що досі керуються людиноненависною теорією збанкрутілих вождів?..

 Вогонь душі —не знищить і в'язниця,

Чого ж у вас він в душах не горить ?

Тож і запитаймо самі в себе, чому знову спимо, чому згас вогонь, чому оця "зйойкана" нація забула свою мову, рідну пісню, звичаї, тоді як люди, такі як Зоя Когут, проживши п'ятдесят літ на чужині, зберегла живу мову в той же час, коли наша галицька дитина, не прослуживши в українському війську й року, приїхавши на канікули до батьків, уже "какає"?

У четвертому розділі монографії "Я так би хотіла бачити світ" автор рецензованого видання знайомить нас, читачів, ще з однією гранню таланту поетки — величним сценічним талантом. "Вона— митець живого слова, які не часто родяться", — писав про неї Іван Смолій.

Чимало поетів діаспори рятувались від ностальгії мандрами, оскільки вони залишились єдиним цілющим засобом від туги за рідним краєм. Мандри Зої Когут почалися в середині шістдесятих років, коли вона не тільки як турист, а як пропагандист українського красного слова зі своїми вечорами сатири й гумору побувала двічі у Канаді та США, тричі — в Римі, виступала в Австрії, Німеччині, Франції, Бельгії, Іспанії. І тільки з проголошенням незалежності їй вдалося відвідати (в 1992 р.) рідну землю і виступити в Києві, Львові, Бориславі та Полтаві...

І ще слід згадати про її феноменальну пам'ять, коли вона могла читати свої твори напам'ять протягом години. "Так умів читати тільки Косинка, Сосюра й Багряний", — наголошує автор монографії,

Дочитуючи це дослідження до кінця і узагальнюючи прочитане, складаєш враження, що Зоя Когут—явище цікаве й неординарне в літературному процесі останнього піввіку й не лише серед творців еміграції. І мені, вслід за Петром Сорокою, хочеться сподіватися, що наступить той час, коли вся творчість поетки буде доступна рядовому читачеві, а, можливо, стане невдовзі предметом вивчення і зацікавлення з боку Міністерства освіти України, що відкрило б шлях творчості Зої Когут до сердець учнів шкіл та вищих учбових закладів. А поки що рецензована книжка, як і ряд інших написаних у цьому ключі нашого земляка Петра Сороки, є тим маяком, котрий допомагає нам знайомитись з непересічними людьми, визначними особистостями в царині духу, що зросли в еміграції, спізнати й простежити їхні злети й падіння, довідатись про ту літературу, котра, нарешті, повернеться на Батьківщину.

На жаль, 30 квітня 1997 року перестало битися серце поетки, в особі якої вся Українська спільнота втратила людину великого серця, чутливу й нетерпиму до фальші й абсурду... Про це ділиться з нами у своїй статті, вміщеній наприкінці книжки, Марко Павлишин, професор Мельборнського університету.

Д.Сивицький,

село Мшанець, Теребовляиський р-н.